«Дитина, 5 років. 2 проклятих години вчимо букву «Б», переходимо до «В», а через півгодини він уже «Б» ЗАБУВ. Це що, тупість така? Або до лікаря?»
Такі пости я бачу в соцмережах/чую на майданчику регулярно. І не можу мовчати. Не тому що я дитячий психолог. Не тому що педагог зі стажем. Та я навіть не мати зі стажем – моїй дитині і двох років ні! Все простіше. Я сама цей тупий дитина.
Так-так. У 7 років я читала 32 слова в хвилину по складах. В кінці першого класу мою маму викликали в школу на «розмову». У нас напередодні був читацький сейшн для всієї паралелі: кожна дитина повинен був принести свою улюблену книжку і пропіарити її. Одна дівчинка принесла «Маленького принца». Головний відмінник приніс, звичайно, Жюля Верна. А я принесла розмальовку. З феями. Текст там теж був, між іншим! Ну щось типу «Це фея Флора». Або «Розфарбуй фею Фауну і фею Флору. Які гарні у них сукні». Вчителька не зацінила чомусь.
Моїй мамі взагалі було нелегко. Довелося розлучатися з упевненістю в своїх фантастичні здібності до материнства. А що ще робити, коли спочатку у тебе народжується дитина, який 8 місяців шахові фігури розставляє по клітинам, в 1,5 цитує Мандельштама з табуреті, а в 2 читає його самостійно... але наступний твоя дитина починає ходити в 2, а в 5 грає шахами і книжками в ляльки?
З математикою у другої дитини було ще гірше: коли тато в кінці третього класу намагався мені все-таки пояснити, що при перенесення з однієї частини рівняння в іншу знак змінюється, то через 3 години карниз зрозумів, і впав. Видно, вирішила на ділі показати, що при його перенесенні зі стелі на підлогу виходить мінус карниз. Але я вистояла. Мій мозок не піддався цим до протилежного логічним поясненням.
Мене водили до психологів, вони показували мені картки. Ще давали горошки. Я ж не просто була тупою, я ще смоктала палець до 7 років і смикала пупок. Це моє ноу-хау, до речі. Дуже заспокоює і провокує пупкову грижу, спробуйте. Психологи і лікарі не впечатлялись і прописували ліки пачками. Дідусь-лікар побачив один з цих списків, і сказав, що це прекрасний рецепт овоча під слиною по-психіатрично. Але в ляльки шахами, каже, перестане грати, звичайно.
Це я все до чого? До того, що у мене два червоних диплома – економічного та філологічного факультетів Спбду. В третьому класі я читала краще всіх в паралелі. У шостому посіла третє місце на математичній олімпіаді самої крутий фізмат-школи Петербурга. Не інакше як допомогли горошки, які я регулярно висипала сміття. Або психологічні сесії, на яких я вивчала ліпнину на стелі. В шахи, правда, так і не навчилася грати, але палець не смокчу. Чесно.
Як це все сталося? Саме. Просто, коли прийшов час. Гаразд-гаразд, з читанням не сама. Але без крику і ременя вже точно. Після виклику за розмальовок мама плюнула на психологів, і все літо я була зобов'язана щодня читати по сторінці «Пригод Гвоздика». Вголос.
Як же я ненавиділа цього шурупа. Разом з його чавунними пригодами. Але мама вирішила, що вона не ганчірка, так що гуляти я виходила, тільки виконавши всьому будинку ще одну славну пісня з життя цього плавкого андроїда. Мені здається, враховуючи мої здібності до самонавіяння, я читала це якимось окремим відсіком мозку, щоб випадково не навчитися нормально читати.
А потім настала осінь, «гуляти» стало слабкою мотивацією, так і мамині крем'яні властивості послабели. Так що вона знову стала читати мені на ніч всякі книжки сама. Олександра Бруштейн, Памелу Треверс, Джеймса Крюса. Але вечорами у неї крім читання було ще багато неважливих справ – вечеря там приготувати, прибрати щось, підготуватися до завтрашньої лекції. І вона стала не встигати на вечірні читання. То на півгодини пізніше прийде. То взагалі ніяк не встигне.
Неподобство, а? Але, знаєте, складно лягти спати, залишивши Сашеньку Яновскую в підвішеному стані (адже напередодні вона тільки здала іспит до гімназії, а вступила чи ні – це мама безсовісно на завтра залишила). А як кинути Тіма Талера, який сидить у ляльковому театрі прямо посередині уявлення, коли у нього тільки-тільки зажевріла надія отримати сміх назад? Ніяк, доводилося потайки дочитувати самої.
Потім було не дуже круто слухати з другого разу, але не зізнаватися ж мамі, що я навчилася читати? У якийсь момент вона все-таки застала мене за цим ганебним заняттям, але читати вголос не припинила, лише продовжувала тепер з іншого місця.
А з математикою вийшло ще простіше: у восьмому класі я якимось дивом потрапила в самий сильний математичний клас школи. І там було нереально крутий викладач, Гольдич Володимир Анатолійович. Який не просто добре пояснював, не тільки був цікавим і різнобічною людиною, але і створив моду на п'ятірки з математики. Ну, а якщо модно – хто вже тут встоїть? Спочатку доробляла класну роботу вдома по три години. Потім якось непомітно зрозуміла, що математика – єдиний предмет, у знанні якого я впевнена на 100%, якщо серед ночі розбудити.
Так що, якщо ви батько тупого дитини, яка на зло вам не хоче включати свій мозок, я прошу. Дуже прошу. Не чіпайте його. Дайте йому час. Багато часу. Дізнайтеся її мотивацію. Знайдіть хорошого вчителя. Не того, хто вичавить всі соки, не плюс десяти балів за ЄДІ доб'ється, а ХОРОШОГО. Який зацікавить. Та так, що дитина сама знайде потрібну олімпіаду і надійде за нею.
Вірю, що сили закінчуються, вірю, що ви в цьому віці клацали всі ці «у Маші було три яблука, а Петро дав їй ще одне». Але, якщо ваша дитина їх не клацає – може, він просто задається іншими питаннями? Про яку Машу мова – про ту, яка з дачі, або ту, яка з садка? Якщо з садка – то навіщо їй яблука, вона ж їх не їсть? Чому Петя ні з того ні з сього дав їй ще? А банальні «скільки у кого стало» почнуть хвилювати його пізніше, коли прийде час. Чи не почнуть – адже без них теж можна бути щасливим, а?
Ася Явиц