«Вам не удастся никогда создать мудрецов, если будете убивать в детях шалунов» – Руссо Жан-Жак.
— Тебя выгонят с волчьим билетом из детского сада, и все станет фарфолен*! — сказала бабушка.
Що таке «фарфолен», я не знав. Але не це мене цікавило.
— А куда волки ходят по билету? — спросил я.
— В баню! — в сердцах крикнула бабушка. — Нет, этот ребенок специально придуман, чтоб довести меня до Свердловки!
— Мне не нужен волчий билет, — поставил я бабушку в известность. — Я пока хожу в баню без билета. Так что, наверное, не выгонят, — успокоил я ее.
Дело в том, что я отказался читать на детском утреннике общеобразовательные стихи типа «Наша Маша…» или «Бычок» и настаивал на чем-то из Есенина. В те времена стихи Сергея Есенина не очень-то издавали, но бабушка знала их великое множество. И любила декламировать. В общем, сейчас и пожинала плоды этого.
Воспитательницы пошли бы и на Есенина, если бы я согласился, например, на «березку», но я категорически хотел исполнить «Письмо матери». Предварительное прослушивание уложило в обморок нянечку и одну из воспитательниц. Вторая продержалась до лучших строк в моем исполнении. И когда я завыл: — Не такой уж жалкий я пропойца… — попыталась сползти вдоль стены.
— Слава Богу, что нормальные дети это не слышат! — возопила она, придя в себя.
Ну, тут вона трохи загнула. Той випадок! Я буду читати улюбленого поета без публіки? Дочекаєтеся!
Коротше, двері в ігрову кімнату я спеціально відкрив, та й кричав максимально голосно.
— А что такое тягловая бредь? — спросила, едва воспитательница вошла в игровую, девочка Рита.
— Тягостная! — поправил я.
— Марина Андреевна, почему вы плачете? — спросила на этот раз Рита.
Загалом, знову дісталося батькам.
После серьезного разговора с папой, во время которого им была выдвинута версия, что дать пару раз некоему мерзавцу по мягкому месту — мера все-таки воспитательная.
Як особа, вкрай зацікавлена в результаті дискусії, я висунув ряд заперечень, посилаючись на такі авторитети, як бабуся, Корчак і дядько Гриша. (У дядька Гриші були чотири дочки, тому мене він дуже любив і балував).
— Как на это безобразие посмотрит твой старший брат? — вопросил я папу, педалируя слово – старший.
Справа закінчилася чимось на зразок пакту. Тобто я дав обіцянку ніякі вірші публічно не декламувати!
— Ни-ка-ки-е! – по слогам потребовал папа.
Я обіцяв. Причому підозріло охоче.
— Кроме тех, которые зададут воспитательницы! — спохватился папа.
Довелося піти й на це.
Не можна сказати, що для дитсадівських виховательок настало якесь подобу ренесансу. Все-таки крім мене в групі було ще дев'ятнадцять «подарунків». Але я їм докучав мінімально. А сили накопичувалися... Ох, тато... Як мене мучило дане йому слово!
І ось настав якийсь великий свято. І повинні були прийти всі батьки і здивуватися тому, як ми розвинулися і порозумнішали. І від мене зажадали читати вірші.
— Какие? — спросил я.
— Какие хочешь! — ответила потерявшая бдительность воспитательница.
— А Маршака можно?
— Разумеется! — заулыбалась она. Для нее Маршак — это были мягкие и тонкие книжечки «Детгиза».
Коли за мною ввечері прийшов тато, я все-таки підвів його до виховательки і попросив її підтвердити, що я повинен читати на ранку вірш Самуїла Маршака. Та підтвердила і навіть погладила мене по голові.
— Какое стихотворение? — уточнил бдительный папа.
— Маршака? — удивилась она и назидательно добавила:— Стихи Маршака детям можно читать любые! Пора бы вам это знать!
Засоромлений батько відвів мене додому.
І ось настав ранок. І всі читали вірші. А батьки дружно плескали. Прийшла моя черга.
— Самуил Маршак, — объявил я. — «Королева Элинор».
Не очікуючи від Маршака нічого поганого, все заусміхалися. Крім тата і мами. Мама навіть хотіла зупинити мене, але тато подивився на виховательку і не дав.
— Королева Британии тяжко больна, — начал я, — дни и ночи ее сочтены… — и народу сразу стало интересно.
Ободренный вниманием, я продолжал…
Коли справа дійшла до пікантної ситуації з сповідниками, народ не те щоб повеселішав, але став дуже дивуватися. А я продовжував:
— Родила я в замужестве двух сыновей… — слабым голосом королевы проговорил я.
— Старший сын и хорош и пригож…
Тут думки розділилися. Одні вимагали, щоб я припинив. А іншим було цікаво... І вони вимагали продовження. Але мені читати щось перехотілося. І я пішов до мами з татом. Поплакати.
По дорозі додому дуже побоювався, що мені ось-ось оголосять про якісь репресії. Тим більше тато щось підозріло мовчав.
— Да, кстати, — наконец сказал он, — ты ж не дочитал до конца. Прочти сейчас, а то мы с мамой забыли, чем дело-то кончилось!
І перехожі здивовано прислухалися до віршів, які, йдучи за ручку з батьками, декламував п'ятирічний хлопчисько...
* «Фарфолен» в переводе с идиша — означает разрушить и привести в упадок.
Александр Бирштейн