У свої 54 роки я рада, що не стала матір'ю

Сьогодні мені 54 роки. Я заміжня. Ми з чоловіком живемо удвох і кожен день радіємо життю.

У нас завжди є час для себе і ми жодного разу не пошкодували, що вибрали саме цей шлях, шлях бути бездітними.

Мені було вісім років, коли мама забрала мене з школи і ми пішли гуляти в парк. Пам'ятаю, мама тоді сказав мені: «Цей день буде особливим для нас обох. Сьогодні ми удвох, тільки ти і я.» Мені так подобалося те, що говорила мама. Я була в передчутті чогось дивного і казкового. Однак незабаром виявилося, що у цей день моя мама не хотіла робити мені жодних сюрпризів та подарунків. Вона просто вирішила, що час мені відкрити очі і поглянути на світ з іншої точки зору.

Ми поїли морозива в парку, покаталися на атракціонах. Мама взяла мене за руку і привела до якогось триповерхової будівлі. Ми піднялися на останній поверх і зайшли в кабінет. На дверях була табличка, але я не встигла прочитати. Мама запхала мене в кабінет.

Знайомся, доню, це місіс Абрамсон. Вона — моя подруга, мій порадник і моя підтримка. Місіс Абрамсом працює психотерапевтом і я приходжу до неї кожну тиждень, щоб обговорити свої почуття і страхи.

Місіс Абрамсом довго уважно дивилася на мене, а я не розуміла, що відбувається. Тоді вони перевела погляд на маму, кивнула їй і мама почала розповідати мені свою історію життя:

Я знаю, доню, що ти дуже любила нашу бабусю. Але я хочу, щоб ти знала, що вона ніколи не була такою, якою вона тобі запам'яталася. Для мене вона була дуже холодною і егоїстичною. Вона ніколи не була доброю і люблячою мамою.
Тоді мама почала мені розповідати страшні історії зі свого дитинства. Вона розповіла, що бабуся часто залишала їх з братом будинку одних, а сама йшла у своїх справах. Через кілька років бабуся розлучилася з дідусем. Але вона не була готова самотужки виховувати двох дітей.

Я уважно слухала маму, але мені в голові не вкладалося те, що вона розповідала. Бабуся завжди була до мене такою доброю і лагідною. Я залишалась у неї на вихідні майже щотижня. Це були мої найкращі дні в житті. В цей час ми багато сміялися з бабусею, танцювали, малювали квіти і грали в цікаві ігри.

Я сиділа на кріслі поруч з мамою, а в моїй голові ніяк не вкладалося, як відносини з бабусею можуть бути настільки простими і легкими, а стосунки з мамою — ніякими. Я думала, а мама з місіс Абрамсом просто мовчки дивилися на мене. Я не встигла знайти в своїй голові відповідь на це питання, а мама вже перейшла до іншої, не менш важливої теми. Вони з батьком розлучаються після 10 років сімейного життя. Ця новина застала мене зненацька. «А як же я?» — крутилося у мене в голові. Мама мені пояснила, що вона дуже втомилася і не встигає поєднувати материнство і шлюб.

Після цих слів я почала краще розуміти свою маму. Я згадала, як часто вона злилася на нас всіх і кричала, била посуд будинку. Як часто вона закривалася в іншій кімнаті, плакала і говорила про себе: «Як же ви мені всі набридли! Коли нарешті буде моя черга? «

Коли мені було 25 років, я почала розуміти свою маму ще більше. Вона вийшла заміж одразу після школи і почала жити не для себе, а для тата. А через кілька років в їх житті з'явилася моя старша сестра і мама повністю занурилася в її виховання. Ще через два роки прийшла моя черга. В результаті вийшло так, що мама ніколи не присвячувала час собі. Вони завжди жила заради кого і для кого-то і дуже втомилася від цього.

Коли мама закінчила свою розповідь, вона сказала:

Тепер твоя черга поговорити з місіс Абрамсон. Я почекаю тебе на вулиці.
Я не знала, про що мені говорити з цією тіткою. Я боялася, що мої слова можуть образити маму, тому я просто мовчала.

З моменту мого знайомства з місіс Абрамсом пройшло більше 45 років. Той візит до психотерапевта породив у мені більше питань, ніж відповідей. Тоді я вперше зловила себе на думці, що не хочу мати дітей. Так, тоді я ще сама була дитиною, але цю думку я пронесла з собою крізь все життя. Я почала боятися, що після народження дітей зі мною станеться те саме, що сталося з моєю мамою. Як дізнатися, я готова стати матір'ю чи ні? Як знати, чи витримаю я цей важкий тягар материнства або здамся на півдорозі, як здалася коли моя мама?

Сьогодні мені 54 роки і ми з чоловіком живемо самі. Всередині мене досі йде боротьба двох половинок мого серця. Одна підказує мені, що я все зробила правильно. А інша постійно повторює, що я егоїстка і жити так, як живемо ми з чоловіком не можна. Я не знаю, чи зможу коли-небудь відчути душевний спокій і гармонію. Однак, вже зараз я знаю, що я щаслива. Я щаслива, що колись прийняла саме таке рішення. І, напевно, хочу сказати спасибі матері, що вона відкрила мені очі на цей світ.