— У мене є тільки один батько, іншого мені не треба

Ваня боявся свою маму, адже вона завжди поверталася з роботи без настрою. Вона кричала на сина прямо з порогу, принижувала і роздавала запотиличники. У свої неповні 7 років Ваня вже побачив життя і багато чого навчився робити. Він робив прибирання, ходив в магазин за покупками і навіть готував суп. Але мама його все одно сварила. Хлопчина ходив в обідраних речах і жив в жебрацькій кімнатці, тому однолітки часто над ним знущалися. В такі моменти Ваня закривав очі і уявляв себе дорослим, успішним, багатим.

На батьківські збори мама ніколи не ходила. Якщо випадок був серйозний, вчителька сама приходила до них додому і чекала її. Після кожної провини мати била Ваню. А одного разу мама повернулася додому без вчительки, але з якимось чоловіком. Він тоді так злякався, що сховався за диван. Коли незнайомець його побачив, запитав:

— Ти хто?

— Я Ваня.

— А мене Петя звуть. Давай дружити?

Ваня виліз із своєї схованки і простягнув йому руку. Потім вони всі разом пішли вечеряти. Ваня потягнувся за водою і випадково розсипав сіль. Мама, звичайно ж, за це дала потиличника.

— Віра, ти в своєму розумі? Ще раз побачу, що б'єш пацана, я назавжди піду, — сказав Петя.

У Вані серце шалено забилося — за нього вперше хтось заступився. Він хотів упасти в ноги цього дядечка і розцілувати його.

Мати більше не била сина. Петя зробив ремонт у їхній квартирі, а маленький Іван всіма силами допомагав вітчиму. Він дуже полюбив його, та й мама змінилася до невпізнання. Незабаром вона завагітніла, після цього Ваня спохмурнів.

— Ванюша, що сталося? Ти зовсім знітився і їси погано. Може, захворів? — запитала мама.

— У вас скоро народиться дитинка, а мене в дитбудинок відправите...

— Ти ж мій син, нікуди я тебе не віддам! Ти прости мене, що я так погано до тебе ставилася. Але я люблю тебе і завжди любила!

— А хіба я тебе ображаю? Хто тобі такі дурниці вселив? — сказав Петро.

— А можна, я буду називати тебе татом? — витер сльози Ваня.

— Не можна, а потрібно! — чоловік обійняв хлопчика.

Через якийсь час на світ з'явилася Олена. Іванко дивився на крихітну дівчинку і розчулювався її красі. Він допомагав мамі панькатися з нею, бігав на молочну кухню і годував сестру з ложечки.

Йшли роки. Ваня був вже студентом, а сестричка закінчувала школу. Вони були дуже близькі між собою.

Одного разу Ваня прийшов до батьків і помітив, що вони без настрою.

— Що сталося?

— Твій батько з'явився. Лист тобі залишив, на зустрічі наполягає, — сказав Петро.

— У мене є тільки один батько, іншого мені не треба, — відповів Іванко.

Віра спостерігала за всім і плакала. В той момент вона відчувала себе найщасливішою на світі. Шкодувала лише про одне — що зривалась на маленькому синові в період життєвих невдач.

Все-таки батько — це той, хто виховав тебе і показав дорогу в життя, а не той, хто просто причетний до твого народження. Родинний зв'язок неможливо зруйнувати, а, кровні родичі чи ні, не має ніякого значення.

Джерело