Мама і тато часто возили сина на літо до бабусі. Коли він підріс, то сказав батькам:
— Я уже большой, что вы со мной как с маленьким? Я и сам могу к бабушке доехать!
Після недовгих суперечок батьки погодилися. Ось стоять вони на пероні, проводжають, останні дають поради, а син все твердить:
— Да знаю я, знаю, сто раз уже говорили…!
Тоді батько каже:
— Сынок, если вдруг тебе станет плохо или страшно, то вот тебе это, — и сунул что-то ребенку в карман.
І ось хлопчик сидить у вагоні, їде, роздивляється щось у вікні. А навколо чужі люди штовхаються, шумлять, заходять, виходять, провідник невдоволено зробив йому зауваження, хтось теж невдоволено на нього подивився і раптом хлопчикові стає не по собі і з кожним разом все неприємніше і важче. І ось йому стає страшно. Він понурился, забився в кут, подкатились сльози. Він згадує про те, що у нього в кишені від батька. Тремтячою рукою намацує якийсь папірець, розгортає її
— Синку, я в останньому вагоні....
P.S Вот так и в жизни мы должны отпускать детей, доверяя им, но мы должны быть всегда в последнем вагоне, чтобы детям не было страшно….
Быть рядом — пока мы живы..