Мама і тато часто возили сина на літо до бабусі. Коли він підріс, то сказав батькам:
— Я вже великий, що ви зі мною як з маленькою? Я і сам можу до бабусі доїхати!
Після недовгих суперечок батьки погодилися. Ось стоять вони на пероні, проводжають, останні дають поради, а син все твердить:
— Та знаю я, знаю, сто раз вже говорили...!
Тоді батько каже:
— Синку, якщо раптом тобі стане погано або страшно, то ось тобі, — і сунув щось дитині в кишеню.
І ось хлопчик сидить у вагоні, їде, роздивляється щось у вікні. А навколо чужі люди штовхаються, шумлять, заходять, виходять, провідник невдоволено зробив йому зауваження, хтось теж невдоволено на нього подивився і раптом хлопчикові стає не по собі і з кожним разом все неприємніше і важче. І ось йому стає страшно. Він понурился, забився в кут, подкатились сльози. Він згадує про те, що у нього в кишені від батька. Тремтячою рукою намацує якийсь папірець, розгортає її
— Синку, я в останньому вагоні....
P.s. Ось так і в житті ми повинні відпускати дітей, довіряючи їм, але ми повинні бути завжди в останньому вагоні, щоб дітям не було страшно....
Бути поряд — поки ми живі..