– Мій вже ліжечко купив і коляску. Ми до народження нічого не купували, кажуть, прикмета погана, – сидячи на ліжку, без угаву говорила сама молоденька у палаті – Ліза. Її через день вже виписували з новонародженою донькою. – Дімка сказав, добре, що перша дівчинка. Підросте – буде допомагати. Ми другого хочемо обов'язково. А ви вже все купили? – А в мене свекруха все купила синові не довіряє, – тихо сказала Таня, приклала палець до губ і поглядом показала на третю ліжко. – Не говори так голосно. Нехай вона виспиться. Її з вечора з реанімації перевели. А то нам дітей скоро годувати принесуть. Вони обов'язково будуть кричати – точно її розбудять. – А що у неї? Втратила дитину? – округлила очі Ліза. – Точно не знаю... начебто живий, – пошепки відповіла Таня.
Жінка на третій ліжку заворушилася і насилу повернулася до сусідок. Вона була явно старше Лізи і Тані. – Та не шепчитесь ви. Не сплю я. Жива моя дівчинка! Просто сил у мене поки немає. – Ой, вибачте, – відповіла Ліза, і їй стало незручно, що її почули. – Ліза, готуйся, дітей везуть, чуєш? – Таня лягла зручніше для годування. Сестра завезла візок. У ній в прозорих колисках, як пташенята, роззявляли ротики і пищали голодні малюки. – Матусі, розбирайте! – сестра дала кричали кульочки Лізі і Тані. – А тобі, мила, сказали не раніше завтра, – повідомила вона сусідці. – Спасибі, я знаю, – тихо зі щасливою посмішкою вимовила жінка.
Ситих малюків скоро відвезли. А жінка з третьою ліжка насилу встала і повільно підійшла до вікна: – Літо в розпалі, як тепло, – прошепотіла вона. – Листя на деревах зелене... прямо, як смарагдові. Краса-то яка! Асфальт в щербинках весь блищить, хмари в небі... Уявляйте, я все це бачу! Я живу! – вона озирнулася на сусідок, піймавши на собі здивовані погляди. Помовчала, спершись на підвіконня, а потім знову заговорила: – У нас донька була. Вже закінчила школу... З компанією поїхали на водосховищі з ночівлею святкувати. Випили трохи... купалися... А Юля і плавати-то толком не вміла... Я думала – не виживу. Чоловік, молодець. Спасибі йому – підтримав. Як жити далі стали... Але все, як уві сні. А тут раптом – я вагітна! А мені вже майже сорок п'ять. Тільки кесарів! А пологи почалися раніше. Чоловік сказав лікарям, якщо що – Ганну рятуйте! Це я – Ганна. А я вже в родовій сказала їм, якщо буде вибір – рятуйте дівчинку. Я жити не хочу, якщо знову донечку втрачу! Ганна подивилася на принишклих Лізу і Таню і продовжила: – З кесаревим не встигли – пологи пішли несподівано. Вони мені кричали: «Давай, задушишь дитини! Зберися, не втрачай свідомість! Кесарити вже було пізно. Я почула, як дівчинка закричала, і більше нічого не пам'ятаю...
І раптом... Ганна знову уважно подивилася на Лізу і Таню. – Не знаю, може, ви подумаєте, що я збожеволіла, але мені виговоритися треба. Багато чула про таке, але не думала, що сама таке розвідаю. Загалом, туга на мене накотилася немислима. Де я, що я – ніяк не зрозумію. Потім відчула – не на Землі. Я – маленька крапка. Себе не бачу, не відчуваю, і темінь навколо. Страшно – слів немає. Ніколи такого дикого самотності в житті не відчувала! Потім потроху відступати самотність стало. Ганна глибоко зітхнула... – І раптом відчуваю – наближається до мене щось. Насувається, тепле, світле, добре що-то. Але що незрозуміло – форми немає. І... навіть не можу передати – слів не підберу. ЦЕ спілкується зі мною. Не словами, не думками, не образами. Не можу висловити, що це було, щоб це передати.
Мені раптом стало все ясно! Абсолютно всі!!! Як ми, як життя наше земне влаштована. І що смерті немає – ясно стало. Зрозумійте, дівчинки, її немає!.. ЗОВСІМ!!! А ще я зрозуміла – там мій дім – добре там! Залишитися там хочу – не хочу йти! Ліза і Таня мовчали, не перебиваючи. А Ганна продовжувала: – І тут раптом здалека крик – я почула дитячий голос. Тихий, слабенький. І... мені веліли повернутися. Не хотіла зовсім повертатися... Але дали зрозуміти – треба – не час ще. А як час прийде – тоді так. Всі там будемо!.. Ганна перевела подих... – Повертали мене важко. Я, немов з точки знову плоть набувала! Я, ніби зародок, ембріон. Наростали з болем мої кістки, м'язи... Та так, що тріщали сухожилля! Ліза і Таня, ніби завмерли і заціпеніли від нахлынувшего на них хвилювання. – Думала, розірве мене – біль пекельна. Ніби виросла я з атома, не відчуваючи часу – в одну мить... А потім раптом чую... голоси, світло, пливе все навколо! – Повернулася, вона повернулася, все нормально! І лікарі наді мною чаклують... – Не знаю, що це було. Але ТАМ я зрозуміла про життя.
Шкода, що все пам'ятати не дозволили. Тільки тепер для мене все цінне. Кожен аркуш або травинка. Кожна секундочка. Все це безцінне! А ще я тепер знаю – життя і там є! Нехай не в тій формі, як тут... А тільки не закінчується ніколи! Нескінченна вона – життя наше світла! А поки... Відчувалося, що Ганна втомилася. Вона повернулася на свою коечку. – А поки що... Живіть, дівчата, на всю котушку! Любіть, бережіть близьких. І життя любите – насолоджуйтесь нею! Ех, літо, який же повітря солодкий! А у нас з Вітею донечка маленька... І Ганна заридала в голос, оплакуючи все, що було пережито... І навіть радість неждану оплакувала. Ліза з Танею півночі її заспокоювали. *** Ліза і Таня виписалися з діточками... В один день. Діма розцілував Лізу і донечку біля дверей пологового будинку. – Ти змінилася... – Як? – здригнулася Ліза. – Так у тебе якась вселенська мудрість в очах. – Ну, так! Звичайно! Адже Я людини народила донечку нашу! Адже це чудо, незвичайне, розумієш?! Ліза обняла чоловіка і підняла очі до вікон своєї палати. Біля вікна стояла Ганна і махала їй і Тані з вікна. – Боже! Як добре! Спасибі, що ти це нам розповіла, – шепнула їй Таня.
І її чоловік уже біг до неї, взяв малюка, поцілував Таню. А вона тепер, як ніколи, відчувала, як прекрасна, як прекрасне життя! Як виблискує калюжа на асфальті! Птахи радісно щебечуть і парять в небі! Тепер і Таня все це бачила вже по-іншому... І нехай буде щаслива ця незвичайна, дивна жінка Ганна і її маленька дочка! Життя дала їй ще один шанс! Значить, вона це заслужила...