З Юлькою він познайомився дуже банально, в черзі на касі

-В смысле осталось месяца два? Это что, шутка такая? Лена, ты шутишь?! Как так? Ей же тридцать лет! Ей тридцать! Какие два месяца? А Макс?…- Олег говорил это, но внутри уже понимал, что это не шутка и теперь много чего для него не будет прежним.
Вони прожили з Вірою три роки. Одружилися молодими, по великій любові. Але їх сімейний човен швидко зникла у вирі невлаштованості і безгрошів'я. Коли розходилися, розуміли, що стали вже зовсім чужими людьми. І так втомилися від скандалів і взаємного невдоволення, що зітхнули з полегшенням, як тільки роз'їхалися. Від цього безглуздого шлюбу у них з'явився Максик. Абсолютно чудовий хлопчина, який, здавалося, взяв від них найкраще.

Олег справно платив аліменти, не більше того. Сина звичайно любив, але зустрічатися з ним особливим бажанням не горів. Та й хлопчик, не дуже цього хотів. Максиму було шість, він був дуже прив'язаний до матері, тим більше, що крім неї у нього нікого не було. Віра була сирота, виховала її тітка. Батьки загинули в аварії, коли Вірі було шістнадцять. Тітка померла п'ять років тому. Тому Віра була сама-самісінька на цьому світі.

І тепер цей дзвінок від Вериной подруги. Як грім серед ясного неба. Олег довго сидів у непроглядній темряві, переварюючи сказане Оленою.
-Олег, она умирает, четвертая стадия… Ты понимаешь? Она до последнего не хотела тебе звонить. Но уже нет времени. У нее нет времени. Макс остается один. Вот просто один. Понимаешь? Ребенок остается один, Ни отца, ни матери, ни бабушки, ни деда. Никого. Куда его, в детдом? Олег, сделай же что-нибудь! Приезжай, прошу. Макс у меня. Вера в больнице.
-Но может быть еще что то наладится? Может быть она выздоровеет, а? Можно же выздороветь? Есть случаи же и медицина у нас неплохая… — он хватался за соломинку, искал утешение в своих же словах.
-Какой там выздоровеет? Ты что, совсем что ли? Метастазы кругом… У нее нет шансов, Олег. Ты приедешь? — Лена ждала ответ.
-Да. — сказал Олег и просто физически почувствовал, как его мир рухнул. Именно в этот момент.
…Он познакомился с Юлькой очень банально, в очереди на кассе. Он стоял за ней и долго смотрел на ее затылок и тонкую шею с завитками светлых волос. Он потом говорил ей, что влюбился сначала в шею, а потом в нее. Она смеялась звонко на его смешное признание.
Юлька несла пакет і на виході з магазину впустила сумочку. Стала піднімати її і впустила пакет. Все розсипалося і вона, чортихаючись, стала збирати вміст. Він став допомагати. Мовчки вони збирали яблука, макарони і щось ще. На пакеті молока їхні руки зустрілися. Потім зустрілися очі і він пропав. Остаточно і безповоротно.

…Свадьба должна была состояться через месяц. Ровно через месяц. А сегодня позвонила Лена. И мир перевернулся…
Він поїхав до Льоні через два дні. Макс сидів у кріслі і грав в планшет.
-Максим, Максик, тато приїхав! Ти пам'ятаєш батька? Сонечко, ти пам'ятаєш батька?
Мальчик поднял кудрявую головку, посмотрел серьезно и кивнул. Он смотрел на Олега изучающе, с интересом. Сколько они не виделись, год, полгода? Олег не мог вспомнить, когда последний раз видел сына. Наверное все таки год… Какой же он… отец… Олег вздохнул. Сын был очень похож на него в детстве и от этого было еще тяжелее.
Лена, проводжаючи його до дверей, запитала:
-К Вере поедешь? Съезди. Что уж теперь… Макс у меня пока будет, ну пока ты… В общем думай. Я не могу с ним всегда, у меня бесконечные командировки. Ты должен решить. Короче ты понял…
Он поехал в больницу на следующий день. Зашел в палату и застыл на месте. Единственными живыми в этой комнате были глаза. Потому что больше ничего не осталось. Это высохшее существо под простынями не могло быть Верой…

-Олег… Ты все знаешь. Я… Просто у него никого нет, только ты… Не бросай его. Умоляю… Если согласишься, все у Лены. Все документы… Все… Устала, уходи…- Вера отвернулась к стене и Олег вышел.

Он приехал домой, открыл бутылку с минералкой и стал пить. Он пил, отдыхал и снова пил, опять отдыхал и опять пил… Как будто хотел залить свою горящую, как проснувшийся вулкан, душу. Потом, не раздеваясь, рухнул на кровать, и уснул. Завтра должна была приехать Юлька из своей командировки. Она была переводчицей и уехала с шефом подписывать договор с французами.
Утром он поехал в аэропорт встречать Юлю. Купив цветы, ждал ее возле выхода. Увидел издалека ее загорелую мордаху. Она махала ему рукой и смешно подпрыгивала. Обняла за шею и засмеялась тихо, счастливым смехом…

Будинки налив їй і собі чаю, перекусили і Олег обережно почав розмову:
-Ти ж знаєш, що у мене є син, Юль?
-Ну да, ты говорил мне. Ему лет пять, да? — она крутила пальцем завиток на виске. Олег подумал, что у них могли бы быть очень красивые дети. Почему могли? Он поймал себя на мысли, что думает о ней в прошедшем времени.
-Йому шість. його звуть Макс. І мені б дуже хотілося щоб ви з ним познайомилися. Ти як, не проти?
-Да нет. Если ты этого хочешь, то запросто! У нас должны быть обязательно наши с тобой спиногрызики, да?- она чмокнула его в лоб. — Но позже.
…Вера умерла через пять дней. У нее не оказалось ни двух месяцев, ни двух недель…Он был на прощании. Ее кремировали, по ее желанию. В зале было несколько человек — Лена, Олег, Макс и еще пара приятельниц. Все. Максим стоял и даже ни разу не заплакал.
-Не знаю, як йому це пережити. Надто вже він спокійний. Але думаю, що я правильно зробила. Йому треба було попрощатися з матір'ю.

Потім вони поїхали до Льоні. Вона поклала хлопчика спати, а вони з Олегом пішли на кухню.
-Ну що ти вирішив, Олег? Ти визначився?- Лена дивилася на нього запитливо.
-Мені потрібен час. Лена, трохи часу.
-Ты понимаешь, я уезжаю через неделю. Ну я могу отсрочить поездку, но ненадолго. Тебе нужно принять решение. Любое. — Лена смотрела очень серьезно, глаза лихорадочно блестели от бессонных ночей. И Олег подумал, что она на время Вериной болезни была ее самым близким человеком.
На наступний день Олег заїхав за сином і вони поїхали з ним до Юльці.
-Привет, Юля, это Максим, мой сын. Максим, это Юля, моя подруга. У тебя уже есть подружка? — Олег пытался шутить, но мальчик стоял, насупившись и не поднимал голову.

Вдруг он заплакал. Он плакал, а Олег не знал, что ему делать. Он вообще не видел детей так близко, в принципе. А тут еще и сын. Ему хотелось сесть на пол и заплакать вместе с ним. Ситуацию спасла Юля. Она быстро подскочила и прижала к себе мальчика. Олег даже не понял, как это произошло. Макс стал плакать сначала еще громче, потом тише, тише и наконец затих, всхлипывая…
Вони пили чай на кухні. Юля дістала смачні еклери, куплені в кулінарії навпаки. Ще печиво і шоколад. Макс обережно відкусив еклер і замружився від задоволення.
-Вкусно? — спросила Юля. — В нашей кулинарии самые вкусные пирожные в городе. Не веришь?
Максим подивився на Юльку, потім на тістечко, відкусив ще шматочок і кивнув. Олег видихнув. Перша перемога здобута. Потім вони подивилися мультики і почали збиратися додому. Олег допоміг хлопчику одягнутися. Біля дверей обернувся на Юльку. Вона дивилася на нього і він не міг зрозуміти, що вона думає. Хоча завжди був упевнений, що читає її думки. І це було незнайоме почуття.
Вдома, у своїй холостяцького барлогу, він постелив хлопчикові в кабінеті, на канапі. Поки розкладав його речі і прийшов підіткнути ковдру, Максим уже спав. Він уважно дивився на обличчя сина, воно було блідим і змученим. Олег тяжко зітхнув і сів поруч з ним на крісло. Він не пам'ятав скільки він сидів, за його відчуттями навіть заснув. Прокинувся від того, що Макс, його кликав.
-Папа, папа, я в туалет хочу. — взлохмаченный мальчик сидел на диване и смотрел прямо на него. — я не маленький, сам бы сходил, но я не помню куда идти…
Довелося проводити Макса в туалет. Потім вони випили молока і розійшлися по своїх кутках. Макс в кабінет, а Олег у спальню.

Вранці Олег зварила вівсянку. Слава Богу, він це вмів. Поклав туди масло, горішки, налив їм чаю, зробив бутерброди. Дуже задоволений собою, пішов будити сина. Вони снідали мовчки. Макс їв погано, більше колупав в тарілці і розмазував по ній кашу.
-Ты должен есть, Максим. Ты должен хорошо поесть. — сказал Олег..
Хлопчик підняв на нього очі, дуже схожі на Вірині і серйозно запитав :
-Навіщо?
-Потім, що ти чоловік і повинен бути сильним. А якщо не будеш їсти, сил не буде.
-Папа. Ты сдашь меня в детский дом? — Максим смотрел на него спокойно.
Олег ледве не поперхнувся чаєм :
-Хто тобі це сказав?!
-Якась тітка на похоронах. Вона сказала, що я сирота, нікому не потрібний і поїду в дитбудинок. Це правда?
Олег встал, начал собирать тарелки, что то мямлил…Перевёл тему на другое. Ему было стыдно за своё малодушие. Но он и правда не знал ответа на этот вопрос.
Олег відвів хлопчика до Лєни, обіцяючи ввечері забрати і поїхав на роботу. Він працював в нотаріальній конторі. Цілий день він мучився питанням, як йому вчинити. Замість клієнтів перед ним стояло обличчя вмираючої Віри, то плаче Максим. До вечора він так себе змучив, що у нього не було сил більше ні на думки, ані на емоції. Але він прийняв рішення. Написав смску Юлі, що вони з сином приїдуть до неї ввечері. Після роботи він забрав хлопчика у Олени і вони поїхали до Юльці.

Юлька встретила их ослепительной улыбкой и неизменными эклерами. Забрала их одежду, чмокнула Олега, потрепала по голове Макса. Крикнула — проходите, у меня картошка! И исчезла за кухонной дверью.
Олег посадив Макса за ігрову приставку, а сам зайшов на кухню..
-Юля, я маю з тобою поговорити.
Вона встала біля плити, поклала руки на стіл і подивилася йому прямо в очі.
-Поговорить? О чем интересно? — она взяла тряпку и стала тереть столешницу, хотя та была идеально чистой.
-Ты в курсе, что Вера умерла. Она была сиротой. Макс остался один, у него никого нет, кроме нас с тобой…
-Нас? Ну ты то отец, а я ему никто. — Юля продолжала тереть стол.
-Я просто имел ввиду, что мы с тобой одно целое и скоро будем семьёй… Я хочу забрать его, Юля. Хочу чтобы он жил с нами.
-Я знала, что ты заговоришь об этом, Олег. Это страшно, мне так жаль его, но.. Нет. Олег, нет. Я не могу! Я не могу посвятить жизнь чужому ребёнку! Прости, но нет. — она положила тряпку и отвернулась.
Олег підійшов до неї, розгорнув. Він не вірив, що вона це сказала.
-Юля, що ти пропонуєш? Юля! Ти пропонуєш мені відправити мого маленького сина в дитбудинок??!
-Но, Олег, есть хорошие дома и там прекрасные условия. А мы будем навещать его… И привозить подарки. И забирать на выходные, например. — она тщательно подбирала слова.
-Нет, Юля, я не сделаю этого. Он только что потерял мать. И ты хочешь, чтобы он ещё и отца потерял. Нет! — Олег нервно ходил по кухне. Туда — сюда, туда — сюда.
-Тогда тебе придётся уйти с ним. Прямо сейчас. Выбирай. Третьего не дано. — она смотрела и взгляд её красивых глаз стал жёстким и очень спокойным. Он видел, что она приняла решение. И не сейчас, а сразу, как только увидела Макса.
Он повернулся к двери и увидел сына. Тот стоял оказывается давно и молча ждал. Слушал и ждал. Олег посмотрел на маленькую фигурку, на Юлю, повернувшуюся спиной и шёпотом обратился к сыну. Почему то у него пропал голос…
-Одягайся, синку, ми їдемо додому.
Всю дорогу вони мовчали. Вдома він постелив Максу, а сам сів перед телевізором, там йшов якийсь фільм. Він дивився на екран і нічого не бачив і не чув. В серці і голові була порожнеча.
-Пап, пап, ты что плачешь? — спросил удивленный Макс.
-Нет, сынок, это соринка попала. — он быстро вытер глаза и улыбнулся. — Завтра поедем с тобой к теть Лене за вещами. Да?
-Мне можно жить с тобой?! И ты не отдашь меня в детдом?! Честно-честно?! — Макс присел возле Олега и смотрел на него во все глаза.
-Я нікому тебе не віддам! Ти ж мій син. Заберемо завтра речі, документи, все оформимо. Так? А в кабінеті ми зробимо тобі класну кімнату. Як ти на це дивишся, синку?
-Папочка! Я тебя люблю!! Я буду слушаться тебя всегда! Честно — честно! — Макс бросился ему на шею.
-І я тебе люблю, синку! А попереду у нас з тобою великі справи!
Вранці вони поїхали до Лєни, забрали всі речі, документи. Приїхали додому і почали наводити порядок.
-Пап, а это что за собачка? Можно я буду с ней спать?- Максим появился из кабинета со смешным игрушечным мопсом. Юлька любила эту игрушку и часто подкладывала ее под шею, когда лежала на диване…
-Звичайно, можна! Вона твоя! .
Юльки більше немає і Віри немає. Залишилися вони з сином. І треба якось жити, як то все налагодити, все зробити. Ці турботи були в дивину для волелюбного Олега, але він знав, що впорається.
Они справятся….