Про просте людське щастя

Вранці встала подати сніданок. Він потихеньку сам зібрав та на роботу пішов, а в обід, прийшовши додому, побачив дружину в тій же позі на ліжку, що й вранці: руки під щокою складені човником, ноги підігнуті, і начебто спить, тихо так мирненько. Підійшов, помацав, а вона, матінка, захолола. Так і звалився мужик біля ліжка, і вив і гарчав, як дворовий пес.

Потім прийшли сусіди, похорон, поминки, і немає його Онюшки, з якої двадцять років отмыкали. Різно жили, більше добре, та й по-всякому бувало. А без неї туга люта. Увечері додому Іван пасе, а будинок на нього порожніми зенками здивовано дивиться. Поки піч топить, худобу управить, є і зникне. Молоко з хлібом похлебает, чайку сьорбне і до телевізора. А там долі людські, чужі, трохи забудеться Іван і спати. А у снах Онюшка, жива, бажана. Прокинеться, а подушка поруч порожня, і лише місячне світло по мостинам ковзає. Тошно мужику, тошнехонько. Друзі радять: присватайся до якої-небудь разведенке!

Немає у Івана бажання чужих приводити в будинок, де всі про його Онюшке нагадує. Ось жили ж, перебували, дітей Бог не дав. Худоба і кішки теж по господарці тужать. Як жити далі? А тут новорічні свята насуваються, радості ніякої.
Лежав якось Іван на своїй вдовою ліжку так придумав: а чи не забрати мене до себе тещу разом з Лидушкой, увечной сестрою Вони?

Ту ще в дитинстві п'яний батько понівечив, впустивши з ганку. Так вона і живе біля матері, кривенька і кособока. Заміж так і не вийшла, років-то вже за тридцять. Ще з ними старший брат з численним сімейством живе, заганяли бабцю з тіткою, ті вже місця собі не знаходять.
— А что? — думает Иван. — Родные они мне через Онюшку, и в доме жилым запахнет. Мне полегче будет и им поспокойней.
Позвал. Согласились. Пришли, зажили. Иван с работы идёт — в окнах свет горит, скотина сытая, дом натоплен, щи да каша в печи томятся.

Все, як у людей. Ліда по дому човником снує, ну точнісінько Оня. І голос схожий, і особою в неї. Іван інший раз і забуде, що Онюшки немає, а інший раз і покличе Ліду Онюшкой. Та лише посміхнеться, справа-то житейська.

А по селу поповзли чутки. Іван ще ні слухом, ні духом, а його вже одружили. Мужики підморгують, баби услід шепочуться: що, мовляв, краще не було?
А і не було! Та й не шукав, звик до Лидушке. Каліцтва не помічає, так одного разу вранці і прокинулися чоловіком і дружиною.

Тёща — человек понятливый, говорит:
— Живите, живите вы. Оню не вернёшь, а жить надо.
Вот и живут. Лида добрая, мягкая, куда Оне до неё. Оня вспыльчивая была, правда, отходчивая. Оня — Лида, Лида — Оня, вроде как одно. И успокоился мужик. Мужик, он как кот: диван помягче, кусок послаще, печь пожарче — вот и счастлив.

А когда Лида призналась, что скоро отцом его сделает, Иван чуть с ума от счастья не сошёл. Поздновато, конечно, в сорок-то лет, но и радостно — будет на земле род его продолжаться.
Ліда ходила важко, боляче було дивитися, як скручує бідолаху токсикоз. Як ходить вона з величезним животом, перевалюючись, як гуска, з боку на бік. Особою змарніла, ноги, як колоди. А Іван не намилується. З роботи прийде, живіт її погладжує, припадає вухом, ну молодят та й тільки. Теща сміється, Ліда ніяковіє, а Іван радіє. До строку Ліду в пологовий будинок визначили, начебто двійню припустили, та й вік у породіллі завеликий.

Наступил долгожданный час, Лида разродилась сама, без кесарева. Двух девочек и пацанёнка выродила. Весь район гудел, вся деревня неделю пила, одних подарков целый Камаз привезли — всё, от распашонок до колясок. В газету сфотографировали, медсестру приставили. Суматоха! Радостная, счастливая суматоха.

Іван щасливих сліз не приховує, такого подарунка він навіть у Бога не просив, так адже той сам здогадався, ощасливив мужика. Поспішає Іван з роботи, в дитячий писк, у запах пелюшок, до дружини своєю дорогою, до тещі золотий. Аж надто йому діточок купати подобається. Величезними своїми лапами він тримає рожеве тільце сина, і немає людини щасливішими його.
Ось воно, щастя людське, наздогнало мужика і накрила його з головою.

Автор Олена Дуденкова