Це історія родини "неблагополучної", як у нас прийнято називати. Мати виховує сина одна, без чоловіка, розлучилася, коли синові і року не було. І ось синові вже 14 років, їй 34, вона працює бухгалтером в невеликій установі. За останній рік життя перетворилося на пекло. Якщо до п'ятого класу син вчився добре, то потім з'явилися трійки. Далі гірше, вона хотіла тільки одного, щоб Володя закінчив девятилетку, отримав хоч якусь спеціальність! Постійні виклики до школи: у розмові класна керівниця не церемонилася, вимовляла їй в присутності багатьох вчителів, які теж не втрачали розповісти про провинності Володі та його неуспішності.
Пригнічена, роздратована, вона йшла додому, відчуваючи повне безсилля що-небудь змінити. Її докори і повчання вислуховував він мовчки й похмуро. Уроки раніше не вчив, вдома не допомагав.
Ось і сьогодні прийшла додому, а в кімнаті знову не прибрано. Адже вранці, йдучи на роботу, суворо наказала: "Прийдеш зі школи, прибери в квартирі!"
Поставивши чайник на плиту, вона втомлено і знехотя стала прибиратися. Витираючи пил, раптом побачила, що вази, кришталевої вази, подарованої її колись подругами на день народження (самої адже зроду не купити!), єдиною цінності в будинку — ні. Вона завмерла. Забрав? Продав?
Думки одна страшніша іншої лізли в голову. Так, зовсім нещодавно, вона бачила його з якимись підозрілими хлопчаками. На питання: "Хто це?" син буркнув у відповідь щось невиразне, а на обличчі явно читалося: "Не твоє діло!"
"Це наркомани!" — прорізала її мозок. Що робити? це вони змусили його! Він сам не міг! Він не такий! А раптом і він курить зілля? Або?.. Вона кинулася вниз по сходах. У дворі було вже темно, по вулиці поспішали рідкісні перехожі. Повільно повернулася додому. “Сама винна! Сама! У всьому! Вдома йому давно життя не стало! Навіть буджу вранці окриком! А вечорами! Весь вечір врп на нього! Синочку, рідненький, так що за матір тобі дісталася недолуга!" вона довго плакала. Потім почала ретельно прибирати в квартирі — сидіти просто так не було сил.
Протираючи за холодильником, вона натрапила на якусь газету. Потягнула. Почувся дзенькіт скла, вона витягла загорнуті в газету осколки розбитої кришталевої вази...
"Розбив... Розбив!" — раптом збагнула вона і знову заплакала. Але це вже були сльози радості. Значить, він розбив вазу і нікуди її не забирав, — сховав. І ось тепер, Дурник, не йде додому, боїться! І раптом вона знову завмерла — ні, ніякий він не дурень! Вона уявила собі, як побачила б розбиту вазу, представила свою лють... тяжко зітхнула й заходилась готувати вечерю. Накрила на стіл, розстелила серветки, розставила тарілки.
Син прийшов в дванадцятій годині. Увійшов й мовчки зупинився в дверях. Вона кинулася до нього: “Володенька! Так де ж ти так довго пропадав? Я зачекалася зовсім змучилася! Замерз?" вона взяла його холодні руки, погрела у своїх, поцілувала в щоку і сказала: "Іди, мій руки. Я приготувала тобі твоє улюблене". Нічого не розуміючи, він пішов мити руки. Потім попрямував на кухню, а вона сказала: "Я в кімнаті накрила". Він пройшов до кімнати, де було якось особливо чисто, охайно, красиво, обережно сів за стіл. "Їж, синку!" — почув лагідний голос матері.
Він вже забув, коли мама так зверталася до нього. Сів, опустивши голову, ні до чого не торкаючись.
— Що ж ти, синку?
Він підняв голову і сказав тремтячим голосом:
— Я розбив вазу.
— Я знаю, — відповіла вона. — Нічого. Все коли-небудь б'ється.
Раптом, схилившись над столом, син заплакав. Вона підійшла до нього, обняла за плечі і теж тихо заплакала. Коли син заспокоївся, вона сказала:
Прости мене, синку. Кричу на тебе, лаюся. Важко мені, синку. Думаєш, я не бачу, що ти одягнений не так, як твої однокласники. Втомилася я, роботи невпроворот, бачиш, навіть додому приношу. Прости мене, ніколи більше тебе не ображу!
Повечеряли мовчки. Тихо лягли спати. Вранці його будити не довелося. Сам встав. А проводжаючи до школи, вона вперше промовила не "дивися в мене...", а поцілувала в щоку і сказала: "Ну, до вечора!"
Увечері, прийшовши з роботи, вона побачила, що підлога помита, а син приготував вечерю — посмажив картоплю.
З тих пір вона заборонила собі взагалі говорити з ним про школу, про оцінки. Якщо їй тяжкі, навіть рідкісні відвідування школи, то яке ж йому?
Коли син раптом сказав, що після дев'ятого класу піде в десятий, вона не показала своїх сумнівів. Одного разу потайки заглянула в його щоденник — там не було ніяких двійок.
Але найбільш пам'ятним днем для неї став день, коли ввечері, повечерявши, розклала свої рахунки, він сів зліва, сказав, що допоможе їй вважати. Після годинної роботи вона відчула, що він поклав голову їй на плече. Вона завмерла. Був маленький, часто сидів біля неї і, стомившись, клав голову їй на руку і нерідко так засинав. Вона зрозуміла, що повернула собі сина.