Під Різдво одна жінка зробила жахливу помилку

Спочатку вона все правильно робила, так вона думала. Одягла чоботи, схожі на солдатські. Шубу і шапищу. Сіла за кермо свого джипа і поїхала до однієї дурці. Корисливою тварюці. Розбиратися.

Жінку звали Тамара Леонардівна, припустимо. У неї був єдиний син, вона його пізно народила, для себе. І так удвох з сином прожила тридцять років. Сина вона шалено любила. Заради нього і жила і працювала щосили. І розбагатіла заради нього. А син познайомився з дівчиною Оленою з гуртожитку. Та ще з дитиною!

Тамара Леонардівна знала людей. Вона знала, що ця дівка, як вона Лену називала, хоче забрати у неї сина і поживитися майном. От і поїхала вона розбиратися з дівкою, дізналася, де та живе. І вирішила цю Олену залякати або підкупити; як вийде вже. Але відірвати змію від свого сина, який перестав слухати маму і тлумачив про одруження.

Тамара Леонардівна була обличчям схожа на бульдога. Важке обличчя зі складками і брылями. А очі у неї горіли від злості як у собаки Баскервілів. Вона була велика жінка, як пам'ятник Батьківщині. Думаю, на Кабаниху вона скидалася більше всього; з п'єси Островського.

По дорозі Тамара Леонардівна купила кілька яблук і груш. І брязкальце для дитини. Все ж свято. Треба ж якось почати розмову, вірно? Не звірі ж ми люті, не ягуари!
Так що все правильно робила. Подзвонила у двері, зайшла, як циклоп, зняла чоботи і шубу. Привітала з наступаючим цю дівку, тільки хотіла почати спіч, і тут побачила в манежі дитини.
Біленький такий хлопчик. Петруша його звали, як боязко сказала Лена. Вона стояла й трусилася від страху. Тому що Тамара Леонардівна могла налякати, вже повірте!

Тамара Леонардовна подошла к манежу и протянула малышу погремушку. На! И тут малыш вдруг залился таким радостным смехом, что Тамара даже вздрогнула. Малыш схватил погремушку ручкой и стал так потешно переступать ножками в носочках, держась одной рукой за борт манежа, — вроде танца такого. При этом он махал погремушкой и не сводил синих глаз с Тамары. И ещё радостно взвизгивал, от восторга. Почему-то Тамара Леонардовна внушила малышу необычайный восторг!
Он стал тянуть ручки к женщине, визжа и хохоча. Глаза как щелочки стали, рот с двумя зубами растянулся до ушек…

Ось тут Тамара помилку і зробила. Взяла малюка на руки; інстинктивно. А Петруша обійняв її міцно-міцно, щосили. А потім став чіпати рукою обличчя, брязкальцем злегка постукувати по лобі їй і воркувати...

Ну, и она стала ворковать. Стала умильным голоском говорить всякие глупые и бессмысленные слова: «кто это такой малипусечка? Кто этот маленький попсинька? Кто у нас такой сладкий сахарочек?», — как дура сделалась. И сердце ее сжалось так сладко-сладко, так горячо стало в груди… А Петруша не сводил с неё влюблённых глаз и прямо цеплялся изо всех сил! Ни за что не хотел к маме. И пахло от Петруши счастьем. Любовью. Ангелами, — если они пахнут, то именно как маленькие детки…
Да Тамара Леонардовна и сама не хотела малыша отдавать. Она бы сейчас все на свете отдала бы за Петрушу. С ней случилась любовь. Бах! — и все. И по складкам лица текли тёплые слёзы…

Ну, далі і так все зрозуміло. Тамара Леонардівна наказала синові одружитися! Хоча він наказів не слухав. Але женився; він же любив Олену і Петрушу. Шантажем і обіцянками Тамара Леонардівна заманила молодих жити у свій величезний будинок. Але вона до них не особливо лізла, так що вони добре живуть мирно. Всі увагу Тамари поглинена Петрушей. Вони просто не можуть один без одного; у них любов. Вони дуже люблять один одного.

Так одна женщина совершила ужасную ошибку. Или чуть не совершила? Как знать? И нашла свой рождественский подарок неожиданно. Рождество — особый день. И подарки тоже особенные…

*Кір'янова Анна