Одного разу мама полетіла до бабусі аж на 2 тижні і ми з татом залишилися одні

Нарешті настала свобода!

Посуд мити — не треба!
Переодягатися після вулиці -не треба!
Заплітати кіску щоранку -не треба!
Чіпати вуличних кішок і собак -можна!

Дивитися футбік з Дієго Марадоною в дві години ночі -можна!
Анархія тривала тиждень. І тут скінчилися гроші. До получки три дні.
І ми з татом пішли здавати пляшки.

У кіоску, де брали тару, грошей не давали, на виручені можна було взяти щось з товару. «Вибирай!» — щедро махнув рукою батько.
Рахувати гроші я вже вміла.
— Давай купимо дев'ять..чи ні, виходить, десять! — пива і лимонаду!
— Ти так пити хочеш, чи що? — засміявся тато.
— Нєє! Ну просто, ось закінчаться знову денюшки — та зате будуть пляшки, щоб їх здати!
Папа почервонів.
Потім позеленів.

Потім потягнув мене додому, залишив, і через дві години повернувся, навантажений пакунками з тархуном і дюшесом, імпортними чіпсами, шоколадними вафлями, «Ведмедиками на півночі», морозивом і малоцікавою якийсь всякою їжею.
Я чавкала під той самий легендарний «Гол сторіччя» у матчі Аргентина — Англія». Тільки краєм вуха почувши татове: «Дочка. Поки я живий — ти ніколи ні в чому не будеш потребувати».

Перед зустріччю мами в аеропорту ми разом пихкаючи прибиралися домівки, і заплели мені першу косичку за півмісяця. Ненавмисно заплутавши в неї ґудзики від сукні.
Інтелігентна мама за все життя вилаялася тільки одного разу, выстригая шматки коси безнадійно застрягли в гудзиках волосся.

І зажили ми як і раніше: каша на сніданок, лимонад в нагороду, «Пригоди Електроніка» і «Три мушкетери».
Ще якихось 2 тижні — і я стану старше тебе, тату.
У мене з дитинства твій суворий пращури, і косметолог лається, уявляєш?
І любов до чаю з гвоздикою і пахучим негарним садовим трояндам.
І коси я і сама плету жахливо кострубато, пап, але зараз вже і не треба, я вже доросла, тату, у мене стрижка.
Я ні чорта не серйозна, як мріяла мама. А Марадона виявився наркоман і сутенер, але це ж неважливо, тату, правда?
Щось інше в житті важливо, тато, щось інше. Я ще не знаю, я ще вчуся.
Потихеньку живу, тато. Ні в чому не потребую.
І ще якихось 2 тижні — і я назавжди буду старше тебе.
Так дивно, тато.

Діана Азізова

Клуб батьківського майстерності