Виявила на дачі незнайому стареньку

Каріна зовсім не очікувала що під час її відсутності, на її дачі хтось оселиться.

В той день вона приїхала на своєму новенькому автомобілі не одна, а з дочкою і псом.

— Витас, — скомандовала она открыв дверцу машины.

Добродушний собака вискочив з салону авто на вулицю і смішно озирнувся, махаючи вухами.

За ним вийшла шестирічна Поліна. Витягла з заднього сидіння свій маленький дитячий валізу на коліщатках і з ручкою, діловито пішла до будинку.

***

…Тут Алла Николаевна, наблюдавшая за троицей из окна дома поняла, что лучше всего сейчас будет, если она сама выйдет и покажется хозяевам дачи на глаза. До чего же стыдно! Но ничего не поделать.

Вона вийшла на ганок і Карина з дівчинкою нарешті її побачили.

— Добрый день, — дрожащим голосом поздоровалась женщина.

Карина, яка йшла по вимощеній камінчиками доріжці з сумкою і валізою, зупинилася:

— Здравствуйте… А вы… Кто? И что вы тут делаете… На моей даче?

***

Жінка, переминавшаяся з ноги на ногу не виглядала волоцюжкою. Одяг на ній була чиста і не стара. Обличчя теж видавало тільки вік близько шістдесяти, а може бути сімдесяти років, не було на ньому печатки неблагополуччя або алкоголізму.

— Меня зовут Разбойникова Алла Николаевна, — протянула паспорт незнакомка.

Карина повільно, з невпевненістю підійшла й зазирнула в нього.

— Я тут… Жила, — склонив голову, призналась Алла, — Понимаете, мне некуда было идти… Вы уж простите меня. Я ничего в доме не трогала. И… Я уйду, только соберу вещи.

Карина зрозуміла що непрохана гостя миролюбно налаштований та адекватна в своїй поведінці. Але все-одно схопила дочку за плече, не даючи увійти в будинок.

— Полина, иди пока осмотрись во дворе, детка. И Витаса с собой возьми. А мне нужно поговорить с тетей.

Білява, з ясними очима Поліна з цікавістю подивилася на незнайому бабусю.

— А кто это, мама? Это наша бабушка?

— Нет нет, не бабушка, ты что детка, иди, — пробормотала Карина.

І пройшла у будинок слідом за незрозумілою бабулька.

***

Алла Миколаївна увійшла в будинок і почала пояснювати:

— Поймите меня правильно пожалуйста, я не грабительница, и не воровка. Ваш дом в порядке, все ваши вещи целы.

Карина обурилася:

— Но вы замок сорвали. Что это такое? Я же вижу, выдрали навеску вместе с корнями, а потом обратно приколотили. Почему вы тут?!

Чужинка раптом заплакала навзрид, чому господиня дачі сторопіла.

— Мне некуда было идти. Про-простите меня, Богом прошу… Я оказалась на улице!

Я обошла весь дачный кооператив, но только на вашей двери был навесной замок… Который было легче сбить. И еще у вас дрова были… Я их потратила, но я все возмещу, вот, вот деньги.

— Если у вас есть деньги… То почему вы не сняли жилье? — медленно произнесла Карина. — Вы предпочли влезть в чужой дом? Что вы вообще на дачах делаете? Здесь многие появляются только летом.

Карина бачила що стара вся труситься від сліз і нервів. Стало совісно, чомусь. Адже Карина звикла ставитися до людей старше з повагою.

— Так, давайте успокойтесь, расскажете потом, — устало выдохнула Карина. — Давайте чайник поставим. И у меня ребенок там на улице. Давайте признавайтесь, в доме только вы? Или еще кто-то и мне позвонить куда следует?

***

Літня жінка запевнила, що в домі більше нікого немає. Вона дістала з своїх речей автоматичний тонометр і сівши на стілець, виміряла тиск.

Карина теж подивилася на дисплей тонометра.

— Повышенное. Вы не нервничайте… Лучше расскажите, что у вас произошло. Почему вы оказались на улице без крыши над головой. Так что вам даже пришлось посягнуть на чужое жилище… Я так понимаю, вы живете тут с зимы?

Алла Миколаївна кивнула головою:

— Совершенно верно. Я у вас с января жила. С нового года…

— Откуда вы? — поинтересовалась Карина.

Вона розлила по чашках чай, вийняла з привезених речей цукерки, сир, хліб.

— Я из города. Жила с дочерью… Так получилось, что дочка замуж вышла и я…

Стала сильно мешать ей, в квартире, которую по собственной глупости на нее переписала… Я оказалась на улице, без ничего… Потому что безгранично ей доверяла.

Очі Алли Миколаївни стали холодними і злими.

Мабуть спогади про дочки були не найкращими.

Карина співчутливо похитала головою:

— Боже мой, что происходит с людьми?.. Как можно было выставить за дверь родного человека?!

— Я поехала на дачу, — снова заплакала Алла, — Я думала, наивная, что у меня есть дача… Оказывается, давно… Давно продана, вместо нее коттедж, в нем чужие люди живут…

Я приехала сюда вечерним автобусом. И не знала уже, что делать… Я ходила по дачному поселку и смотрела на чужие дома… Замерзла… И уже не соображала что делала. Я просто в шоке находилась. Оказалось мне некуда идти… Простите…

***

Тепер Карина зрозуміла, що відбувається в її дачному будиночку. У ньому оселилася бідолаха якої нікуди йти. У молодої жінки зовсім не було настрою щось думати, сперечатися, шукати вихід. Хотілося вже просто відпочити з дороги і зайнятися дочкою і будинком.

…На удивление, в дачном домике не требовалась уборка.

Скрізь чисто і доглянуто. І навіть піч, тепла.

Карина заглянула в холодильник: найдешевша варена ковбаса, яйця, хліб і молоко, консерви, гречка. Набір щоб вижити як говориться.

— Я получаю пенсию, — подошла к ней «гостья», с денежными купюрами в руках. — Поэтому я откладывала деньги чтобы возместить вам стоимость дров которые я потратила пока жила тут.

— Уберите деньги, — рассеянно ответила Карина. — Они вам нужнее будут.

Карина злилася небагато.

Вона розраховувала що проживе тут місяць своєї відпустки, займаючись будиночком. У плани зовсім не входила турбота про чужу безпритульною жінці.

Але доля розпорядилася по-своєму.

Карина одна виховувала і ростила дочку.

Вона рано залишилася спочатку без батька, потім без матері. З чоловіком не пощастило, розійшлися, зі свекрухою не склалося відносин.

Тому жінка перейнялася співчуттям до кинутої пенсіонерці вже хто як не вона знала про те, як важко жити без допомоги близьких людей.

— Вы пока не думайте ни о чем. Живите у нас, места хватит, — попросила Карина гостью.

Алла Миколаївна була збентежена, але так як йти їй було нікуди, з радістю прийняла пропозицію господині дому.

— Вы молодец, — похвалила Карина. — Дом ухожен и чист, благодаря вам. И даже двор прибран.

А через місяць Карина і думати забула про те, що поселила в себе бездомного незнайомку. Алла Миколаївна із задоволенням займалася з маленькою Поліною: читала їй, розповідала казки та цікаві історії, розширюючи кругозір.

— Извините, — не сдержалась Карина. — Вы случайно не педагог? Чувствуется что вы умеете ладить и работать с детьми.

— Вы угадали, — улыбнулась Алла Николаевна. — Я работала когда-то в школе, вела занятия в младших классах.

— Да вы просто золото, — удивилась Карина.

За якийсь місяць Поліна почала потихеньку читати. Чесно кажучи, Карина була дуже здивована. У дитячому садку їй казали що дитина не справляється з абеткою, дуже погано запам'ятовує букви.

Карина навіть роздумувала про те, щоб найняти своїй дівчинці педагога, який би займався вдома, готуючи дитину школі. Самої Карині просто фізично не вистачало часу, щоб сидіти із донькою, адже у неї такий щільний робочий графік.

Словом, розлучатися з Аллою Миколаївною після повернення в місто, їй вже чомусь зовсім не хотілося. До того ж виникла думка, що бабуся їй допоможе, якщо погодиться пожити у них. Дуже часто виникають ситуації, коли нікому посидіти з Поліною.

***

На переїзд Алла Миколаївна погодилася.

У своє рідне місто, вона поверталася з важким серцем. Вона сиділа в затишному автомобілі Карини, поруч з маленькою Поліною і псом Вітасом, дивилася у вікно і роздумувала про те, чому так в її житті сталося?

Рідна дочка її обдурила і вигнала, а чужа жінка прихистила і забрала жити до себе.

Сльози тихо котилися по щоках літньої жінки, пес неспокійно на неї позирав, а вона плакала.

***

Дуже незручно і страшно було спочатку у міській квартирі Аллі Миколаївні.

Якщо, грубо кажучи, рідна дочка з нею не став церемонитися, вигнавши, що вже на чужу людину сподіватися?

Но к удивлению Аллы, Карина относилась к ней как к родной: обращалась с просьбами, звонила с работы, узнавая как дела, и даже покупала ей подарки и вещи. А Полина вообще радовалась тому что обрела бабушку. Она часто обнимала и целовала «бабуличку», как она ласково называла, в щеку.

Так минали дні і тижні перетворюючись на місяці і роки.

Алла Миколаївна рідко бачила Карину, та пропадала на роботі цілими днями допізна, заявляясь лише ночувати. І добре заробляла, поступово піднімаючись по кар'єрних сходах вгору.

Не забуваючи в цьому дякувати бабусю:

— Если бы не вы, я бы не смогла одна управляться с Полинкой. Огромнейшее вам спасибо. Вы пришли в мою жизнь вовремя. А так, зная что вы рядом, я с могу с головой уйти в работу. Не уходите от нас пожалуйста.

— Но если что, дай мне знать, — просила Алла. — Я не хочу мешаться вам.

На жаль, ілюзій літня жінка не мала: вона роздумувала про те, що Карина молода і обов'язково ще вийде заміж за хорошого чоловіка.

Ось тільки заважати потім чужого щастя вона не хоче. Тому старанно відкладала більшу частину пенсії на чорний день.

…А однажды, когда встречала из школы любимицу Полину, то столкнулась лоб-в-лоб с собственной дочерью.

Рита йшла по вулиці штовхаючи перед собою коляску.

— Мама?

Серце у Алли Миколаївни завмерло в грудях.

— Ты где это пропадала, мать называется.

Рита в своем репертуаре. Только упреки кидать сходу, будто мать — источник всех немыслимых проблем и бед. Только Рита так умеет, искусно обвинить мать, перед этим выгнав из дома…

— Бабушка, кто это? — смотрела на Риту большими глазами Полина. — Это твоя дочь?

— Да, Полечка, это дочь моя.

— Совсем на тебя не похожа, — прошептала девочка.

— А это кто? — с кислой миной поинтересовалась у матери Рита, показав на Полину.

— Это моя внучка, Полечка.

— Рехнулась? — расширила от удивления глаза Рита. — Вот твоя правнучка, родная между прочим! Это дочка моей Кати. Катька родила и подбросила мне, сама где-то шляется. У-у, это ты виновата мать, воспитала из нее! Зря только доверила тебе дочку.

Рита нервово похитала коляску, в якій кректав немовля.

— Мать, ты давай не дури, расхаживая тут с чужими девками. Домой возвращайся. Погорячились мы, с кем не бывает, а ты надулась и убежала. Могла бы и на лестнице посидеть, знаешь ведь, я отходчива… А то гордая прям, убежала. Ну и где тебя носило вообще? Домой давай дуй, мать. Будем нянчится. Ишь, Катька учудила нам. Родила! Безотцовщину.

Алла Миколаївна відчула як міцно вчепилася в її лікоть Поліна.

— Бабушка…

— Да моя хорошая. Замерзла? Нет? Пойдем домой.

Вона нічого не відповіла дочки й мокрими очима подивилася на немовля в колясці. Схилилася, прошепотівши правнучці:

«Расти большая, и здоровая, девочка. И не будь как мать с бабушкой, пожалуйста.»

Потім, обернувшись, вона пішла з Поліною.

— Бабушка, она мне не нравится.

Рита зрозуміла що мати досі в образі. І розгорнувши коляску, пішла слідом, продовжуючи говорити.

— Мам. Ну мам, прости. Я правда сожалею о случившемся. Это все Катька зараза, выгони да выгони бабушку, из-за нее мол никакой личной жизни. Да Владик еще этот. Сосед-баламут, подзуживал. А я ж не думала что ты так воспримешь все. Но ты не думай, я этого Влада выгнала! Он просто морочил голову, бестолковый.

Алла Николаевна шла и тяжело вздыхала, слушая дочь. И не знала еще, как вести себя. Но что она точно знала, это то что у Карины ей будет надежнее. «Мне нужно посоветоваться с Каринушкой, что делать, как вести себя с предательницей дочерью…»

Джерело