Каріна зовсім не очікувала що під час її відсутності, на її дачі хтось оселиться.
В той день вона приїхала на своєму новенькому автомобілі не одна, а з дочкою і псом.
— Вітас, — скомандувала вона відкривши дверцята машини.
Добродушний собака вискочив з салону авто на вулицю і смішно озирнувся, махаючи вухами.
За ним вийшла шестирічна Поліна. Витягла з заднього сидіння свій маленький дитячий валізу на коліщатках і з ручкою, діловито пішла до будинку.
***
...Тут Алла Миколаївна, спостерігала за трійцею з вікна будинку зрозуміла, що найкраще зараз буде, якщо вона сама вийде і здасться господарям дачі на очі. До чого ж соромно! Але нічого не поробиш.
Вона вийшла на ганок і Карина з дівчинкою нарешті її побачили.
— Добрий день, — тремтячим голосом привіталась жінка.
Карина, яка йшла по вимощеній камінчиками доріжці з сумкою і валізою, зупинилася:
— Здрастуйте... А ви... Хто? І що ви тут робите... На дачі?
***
Жінка, переминавшаяся з ноги на ногу не виглядала волоцюжкою. Одяг на ній була чиста і не стара. Обличчя теж видавало тільки вік близько шістдесяти, а може бути сімдесяти років, не було на ньому печатки неблагополуччя або алкоголізму.
— Мене звуть Разбойникова Алла Миколаївна, — простягнула паспорт незнайомка.
Карина повільно, з невпевненістю підійшла й зазирнула в нього.
— Я тут... Жила, — схиливши голову, зізналася Алла, — Розумієте, мені не було куди йти... Ви вже вибачте мене. Я нічого в хаті не чіпала. І... Я піду, тільки зберу речі.
Карина зрозуміла що непрохана гостя миролюбно налаштований та адекватна в своїй поведінці. Але все-одно схопила дочку за плече, не даючи увійти в будинок.
— Поліна, йди поки озирнись у дворі, дитинко. І Вітаса з собою візьми. А мені треба поговорити з тіткою.
Білява, з ясними очима Поліна з цікавістю подивилася на незнайому бабусю.
— А хто це, мамо? Це наша бабуся?
— Ні, не бабуся, ти що дитинко, йди, — пробурмотіла Карина.
І пройшла у будинок слідом за незрозумілою бабулька.
***
Алла Миколаївна увійшла в будинок і почала пояснювати:
— Зрозумійте мене правильно-будь ласка, я не грабіжниця, і не злодійка. Ваш будинок у порядку, всі ваші речі цілі.
Карина обурилася:
— Але ви зірвали замок. Що це таке? Я ж бачу, видерли наважку разом з корінням, а потім назад приколотили. Чому ви тут?!
Чужинка раптом заплакала навзрид, чому господиня дачі сторопіла.
— Мені нікуди було йти. Про-пробачте мені, Богом прошу... Я опинилася на вулиці!
Я обійшла весь дачний кооператив, але тільки на ваших дверях був навісний замок... Який було легше збити. І ще у вас дрова були... Я їх витратила, але я все поверну, ось, ось гроші.
— Якщо у вас є гроші... То чому ви не зняли житло? — повільно вимовила Карина. — Ви хотіли влізти в чужий будинок? Що ви взагалі на дачах робите? Тут багато з'являються тільки влітку.
Карина бачила що стара вся труситься від сліз і нервів. Стало совісно, чомусь. Адже Карина звикла ставитися до людей старше з повагою.
— Так, давайте заспокойтеся, розкажете потім, — втомлено видихнула Карина. — Давайте чайник поставимо. І у мене дитина там на вулиці. Давайте признавайтесь, в будинку тільки ви? Або ще хто-то і мені зателефонувати куди слід?
***
Літня жінка запевнила, що в домі більше нікого немає. Вона дістала з своїх речей автоматичний тонометр і сівши на стілець, виміряла тиск.
Карина теж подивилася на дисплей тонометра.
— Підвищений. Ви не нервуйте... Краще розкажіть, що у вас сталося. Чому ви опинилися на вулиці без даху над головою. Так що вам навіть довелося зазіхнути на чуже житло... Я так розумію, ви живете тут з зими?
Алла Миколаївна кивнула головою:
— Абсолютно вірно. Я у вас з січня жила. З нового року...
— Звідки ви? — поцікавилася Карина.
Вона розлила по чашках чай, вийняла з привезених речей цукерки, сир, хліб.
— Я з міста. Жила з дочкою... Так вийшло, що донька вийшла заміж і я...
Стала сильно заважати їй, в квартирі, яку з власної дурості на неї переписала... Я опинилася на вулиці, без нічого... Тому що їй безмежно довіряла.
Очі Алли Миколаївни стали холодними і злими.
Мабуть спогади про дочки були не найкращими.
Карина співчутливо похитала головою:
— Боже мій, що відбувається з людьми?.. Як можна було виставити за двері рідної людини?!
— Я поїхала на дачу, — знову заплакала Алла, — Я думала, наївна, що у мене є дача... Виявляється, давно... Давно продана, замість неї котедж, в ньому чужі люди живуть...
Я приїхала сюди вечірнім автобусом. І не знала, що робити... Я ходила по дачному селищу і дивилася на чужі будинки... Замерзла... І вже не міркувала що робила. Я просто в шоці була. Виявилося мені нікуди йти... Вибачте...
***
Тепер Карина зрозуміла, що відбувається в її дачному будиночку. У ньому оселилася бідолаха якої нікуди йти. У молодої жінки зовсім не було настрою щось думати, сперечатися, шукати вихід. Хотілося вже просто відпочити з дороги і зайнятися дочкою і будинком.
...На диво, в дачному будиночку не потрібна прибирання.
Скрізь чисто і доглянуто. І навіть піч, тепла.
Карина заглянула в холодильник: найдешевша варена ковбаса, яйця, хліб і молоко, консерви, гречка. Набір щоб вижити як говориться.
— Я отримую пенсію, — підійшла до неї «гостя», з грошовими купюрами в руках. — Тому я відкладала гроші, щоб відшкодувати вам вартість дров які я витратила поки жила тут.
— Заберіть гроші, — неуважно відповіла Карина. — Вони вам потрібніше будуть.
Карина злилася небагато.
Вона розраховувала що проживе тут місяць своєї відпустки, займаючись будиночком. У плани зовсім не входила турбота про чужу безпритульною жінці.
Але доля розпорядилася по-своєму.
Карина одна виховувала і ростила дочку.
Вона рано залишилася спочатку без батька, потім без матері. З чоловіком не пощастило, розійшлися, зі свекрухою не склалося відносин.
Тому жінка перейнялася співчуттям до кинутої пенсіонерці вже хто як не вона знала про те, як важко жити без допомоги близьких людей.
— Ви не думайте ні про що. Живіть у нас, місця вистачить, — попросила Карина гостю.
Алла Миколаївна була збентежена, але так як йти їй було нікуди, з радістю прийняла пропозицію господині дому.
— Ви молодець, — похвалила Карина. — Будинок доглянутий і чистий, завдяки вам. І навіть прибраний двір.
А через місяць Карина і думати забула про те, що поселила в себе бездомного незнайомку. Алла Миколаївна із задоволенням займалася з маленькою Поліною: читала їй, розповідала казки та цікаві історії, розширюючи кругозір.
— Вибачте, — не стрималася Карина. — Ви випадково не педагог? Відчувається що ви вмієте жити і працювати з дітьми.
— Ви вгадали, — посміхнулася Алла Миколаївна. — Я працювала колись у школі, вела заняття в молодших класах.
— Та ви просто золото, — здивувалася Карина.
За якийсь місяць Поліна почала потихеньку читати. Чесно кажучи, Карина була дуже здивована. У дитячому садку їй казали що дитина не справляється з абеткою, дуже погано запам'ятовує букви.
Карина навіть роздумувала про те, щоб найняти своїй дівчинці педагога, який би займався вдома, готуючи дитину школі. Самої Карині просто фізично не вистачало часу, щоб сидіти із донькою, адже у неї такий щільний робочий графік.
Словом, розлучатися з Аллою Миколаївною після повернення в місто, їй вже чомусь зовсім не хотілося. До того ж виникла думка, що бабуся їй допоможе, якщо погодиться пожити у них. Дуже часто виникають ситуації, коли нікому посидіти з Поліною.
***
На переїзд Алла Миколаївна погодилася.
У своє рідне місто, вона поверталася з важким серцем. Вона сиділа в затишному автомобілі Карини, поруч з маленькою Поліною і псом Вітасом, дивилася у вікно і роздумувала про те, чому так в її житті сталося?
Рідна дочка її обдурила і вигнала, а чужа жінка прихистила і забрала жити до себе.
Сльози тихо котилися по щоках літньої жінки, пес неспокійно на неї позирав, а вона плакала.
***
Дуже незручно і страшно було спочатку у міській квартирі Аллі Миколаївні.
Якщо, грубо кажучи, рідна дочка з нею не став церемонитися, вигнавши, що вже на чужу людину сподіватися?
Але на подив Алли, Карина ставилася до неї як до рідної: зверталася з проханнями, дзвонила з роботи, дізнаючись як справи, і навіть купувала їй подарунки та речі. А Поліна взагалі раділа тому що знайшла бабусю. Вона часто обіймала й цілувала «бабуличку», як вона ніжно називала, в щоку.
Так минали дні і тижні перетворюючись на місяці і роки.
Алла Миколаївна рідко бачила Карину, та пропадала на роботі цілими днями допізна, заявляясь лише ночувати. І добре заробляла, поступово піднімаючись по кар'єрних сходах вгору.
Не забуваючи в цьому дякувати бабусю:
— Якби не ви, я б не змогла одна управлятися з Полинкой. Величезне вам спасибі. Ви прийшли в моє життя вчасно. А так, знаючи, що ви поруч, я можу з головою піти в роботу. Не йдіть від нас будь ласка.
— Але якщо що, дай мені знати, — просила Алла. — Я не хочу мішатися вам.
На жаль, ілюзій літня жінка не мала: вона роздумувала про те, що Карина молода і обов'язково ще вийде заміж за хорошого чоловіка.
Ось тільки заважати потім чужого щастя вона не хоче. Тому старанно відкладала більшу частину пенсії на чорний день.
...А одного разу, коли зустрічала зі школи улюбленицю Поліну, то зіткнулася лоб-у-лоб з власною дочкою.
Рита йшла по вулиці штовхаючи перед собою коляску.
— Мама?
Серце у Алли Миколаївни завмерло в грудях.
— Ти де це пропадала, мати називається.
Рита в своєму репертуарі. Тільки докори кидати сходу, ніби мати — джерело всіх немислимих проблем і бід. Тільки Рита так вміє, майстерно звинуватити мати, перед цим вигнавши з дому...
— Баба, хто це? — дивилася на Риту великими очима Поліна. — Це твоя дочка?
— Так, Полечка, це дочка моя.
— Зовсім на тебе не схоже, — прошепотіла дівчинка.
— А це хто? — з кислою міною поцікавилася у матері Рита, показавши на Поліну.
— Це моя внучка, Полечка.
— Збожеволіла? — розширила від подиву очі Рита. — Ось твоя правнучка, рідна між іншим! Це дочка моєї Каті. Катька народила і підкинула мені, сама десь вештається. У-У, це ти винна матір, що виховала з неї! Даремно тільки довірила тобі доньку.
Рита нервово похитала коляску, в якій кректав немовля.
— Мати, ти давай не дурій, ходячи тут з чужими дівками. Додому вертайся. Погарячкували ми, з ким не буває, а ти надулася і втекла. Могла б і на сходах посидіти, знаєш, я не злопам'ятною... А то горда прям, втекла. Ну і де тебе носило взагалі? Додому давай дуй, мати. Будемо няньчиться. Бач, Катька влаштувала нам. Народила! Бездоглядність.
Алла Миколаївна відчула як міцно вчепилася в її лікоть Поліна.
— Бабуся...
— Так, моя хороша. Замерзла? Ні? Підемо додому.
Вона нічого не відповіла дочки й мокрими очима подивилася на немовля в колясці. Схилилася, прошепотівши правнучці:
«Рости велика і здорова дівчинка. І не будь як мати з бабусею, будь ласка.»
Потім, обернувшись, вона пішла з Поліною.
— Бабуся, вона мені не подобається.
Рита зрозуміла що мати досі в образі. І розгорнувши коляску, пішла слідом, продовжуючи говорити.
— Мам. Ну мам, прости. Я справді шкодую про це. Це все Катька зараза, вижени та вижени бабусю, з-за неї мовляв ніякого особистого життя. Так Владик ще цей. Сусід-баламут, подзуживал. А я ж не думала що ти сприймеш все. Але ти не думай, я цього Влада вигнала! Він просто морочив голову, нетямущий.
Алла Миколаївна йшла і важко зітхала, слухаючи дочка. І не знала, як поводитися. Але що вона точно знала, це те що у Карини їй буде надійніше. «Мені потрібно порадитися з Каринушкой, що робити, як вести себе з зрадницею дочкою...»