З розгубленим виглядом до мене прийшла моя давня подруга і поділилася історією. Її чоловік раптово змінився. Став задумливим, неговірким. Видно було, що то його дуже непокоїло. Навіть змарнів, схуд. Але розповісти нічого не хоче. Скільки не намагалася випитати у нього, все марне.
Думки всякі були. Може зі здоров'ям щось не так, боїться зізнатися. Або на роботі що сталося. А тут з'явився з хлопчиком за руку. Варто, потупив погляд, подивитися на мене боїться.
Вісім років тому випадково він загуляв, коли подруга поїхала до матері на місяць. Всі мимохіть було. Тільки вийшло, що та жінка завагітніла. Кидати дружину він не став, любив її. Але й дитини на стороні не залишив. Всі роки допомагав йому нишком так, що жінка і не здогадувалася.
І все було б нічого, якби та жінка не запила. Її позбавили материнських прав, а інших родичів у неї немає. Хлопця чекав дитбудинок. Як тільки про це чоловік дізнався, відразу вирішив забрати його собі, щоб малюк не мучився.
Сказати дружині боявся. Довго не знав, як бути, тому й ходив сам не свій. Потім вирішив що прийде разом з хлопчиком і будь що буде.
Сім'я у подруги міцна. Чоловік дочки душі не чає. А тут, як ніж у спину. Подруга сама не своя. Думала кинути його, але не може, любить. Кілька днів проридала. Тепер не знає, як бути.
Хлопчисько на доньку схожий, відразу видно, що брат і сестра. Шкода його. Він же не винен, що на світ з'явився, і що мати в нього такою дурепою виявилася.
Тепер подруга думає, що може все таки з часом зможе пробачити його.