Ми з чоловіком вже пенсіонери. Як тільки донька виросла і вирушила у вільне плавання, що ми почали жити для себе. Вона живе з чоловіком далеко, тому бачимося ми рідко. Навіть онуків ще жодного разу не бачили.
Так як на пенсії нуднувато, ми частенько буваємо на дачі. Як тільки потеплішає, ми відразу рвемося туди, але в холодну пору сидимо в міській квартирі. На дачі у нас і город, і теплиця, і сад. У сезон роботи вистачає. Та й сусіди у нас дуже хороші, тому я дуже люблю там бувати.
Цього літа чоловік захворів. Так вже сталося, що я за ним доглядала в лікарні, тому ми майже цілий місяць на дачі не було.
Сусіди доглядали за городом, адже іншого виходу не було. Але як тільки чоловікові стало легше, ми відразу рвонули за місто. Там і повітря свіже — швидше відновитися.
Коли ми приїхали на дачу, помітили, що відкрита хвіртка. Я вирішила, що це хтось із сусідів заходив поливати грядки і забув за собою закрити. Але потім я звернула увагу на те, що в будинку теж хтось був — ковдра було зім'ято і посуд нещодавно помыта. Все це здавалося мені підозрілим. І тільки я хотіла сказати про це чоловікові, він крикнув:
— Клавдія, а ну глянь, хто там на нашій яблуні сидить!
Хлопчик не став тікати, хоча ми підійшли ближче. Він зліз униз, сховав очі і прошепотів:
— Вибачте, будь ласка. Я жив у вас, поки будинок був порожній.
— І давно ти, дитино, у нас на дачі живеш? Як тебе звуть? Батьки де? — запитала я.
— Мене звуть Тимофій. Я недільки дві вже у вас живу. Ви тільки не гнівайтесь, але я з'їв банку малинового варення. Вже дуже воно смачне. Голодний був...
— Тобто, ти з дитячого будинку втік?
— Ні, я б хотів там жити, але не доля. Мене мачуха вигнала, а піти було нікуди.
— Ти впевнений, що зараз тебе батьки не шукають?
— Впевнений. Вони мені давно говорять, що я — тягар. Лише ради того, що я дома не з'являюся.
— Ти, мабуть, голодний? Пішли разом повечеряємо, а потім будемо думати, що робити далі.
Поки ми трапезували, Тимофій розговорився. Ми не стали хлопчика проганяти, адже розуміли, що йому дійсно нікуди йти. Всю ніч так і не змогли заснути. Ми думали про те, щоб оформити опікунство над цим хлопчикам, раз він не потрібен батькам. Але хто дасть добро, враховуючи наш вік?
Ми вирішили звернутися до нашої давньої знайомої, яка працює в адміністрації. На щастя, вона змогла нам допомогти, тому ми почали в терміновому порядку готувати документи.
І з тих пір ми живемо втрьох. Тимофій ходить в школу і займається малюванням. Він називає нас дідусем і бабусею. Ми дуже вдячні долі за те, що вона звела нас з цим хлопчиком. Ну що б ми без нього робили?