Мама мене не любить

Мені тридцять чотири роки, і в мене дуже хороша життя. Але це не заважає мені досі мати величезну зяючу діру в тому місці, де раніше була впевненість в тому, що мама мене любить.

Мені тридцять чотири роки, і в мене дуже хороша життя. У шістнадцять я б померла від щастя, якби мені показали, яка у мене буде життя, коли я виросту. Але це не заважає мені досі мати величезну зяючу діру в тому місці, де раніше була впевненість в тому, що мама мене любить.

Мама мене не любить

Більш того, велику частину життя я була впевнена, що мене люблять так, як ніякого дитини в цьому світі! Я щиро шкодувала тих нещасних, яким не дісталося стільки всепоглинаючої батьківської любові.

Всі дивні речі, які робила моя мама – від заборони будь-яких спортивних секцій в дитинстві (ти незручна, ти впадеш і поранишься) до розкриття наших з чоловіком поштових скриньок і акаунтів в Facebook (так, у мене мама розумна і дружить з хакерами), я відносила виключно до проявів цієї самої любові.

Навіть те, що вона мене била в дитинстві, я віднесла до проявів любові. Такою болючою і величезною, що мама не може утримати її в собі, не може контролювати і тому вихлюпує так нестримно й руйнівно.

При всьому цьому більшу частину життя я обговорювала з психологами, що мені з усім цим робити. З мамою, в сенсі. І тоді, коли в студентські роки я ледве наскрібала на прийом у початківця терапевта, і тоді, коли могла ходити до кращих з кращих, я намагалася зрозуміти, що у нас відбувається з мамою. Як це зрозуміти, як це поліпшити. Чому будь-яке спілкування з нею призводить до сварок, сльозам, моїм расставаниям з чоловіками і глобального відчуття повної життєвої катастрофи. 

Ну, знаете, до смешного доходило. Пеку маме на день рождения пирог – потрясающий цветаевский яблочный пирог, ничего вкуснее я сроду не ела, погуглите рецепт. Приходит мама, видит его – и категорически отказывается пробовать. Делает и бровью, и мизинчиком такой едва уловимый брезгливый жест: «Вареная сметана? Нет, спасибо, я такого не ем!»

А через неделю звонит и взахлеб, взахлеб рассказывает о том, как дочка подруги – такая умница! – испекла ей в подарок невероятной роскошности торт, как все гости умирали от восхищения и «я взяла для тебя рецепт, может, у тебя получится приготовить…» Ну и понятно, что это тот самый рецепт. В ту яблочную осень он внезапно стал очень популярен, и пекли его абсолютно все.

Вся моя життя, навіть в ті моменти, коли я цього не помічала, була заповнена спробами спекти мамі такий пиріг, який їй здасться краще і смачніше пирогів всіх інших знайомих і незнайомих їй дівчат.

За цим я і ходила до психологів: що мені потрібно змінити в собі, щоб нарешті мама почала мною гордитись, підтримувати мене, довіряти мені... любити мене? Ось на останньому я й зривалася.

Як тільки ми з терапевтами підходили до думки, що, можливо, справа не в тому, наскільки смачні пироги я печу, а в тому, що мама мене банально не любить, як я зривалася. Кидала терапію, обурювалася: та як вони сміють!

А потім – після одного загалом не такого вже й значного епізоду – я якось в один момент і дуже чітко зрозуміла те, до чого психологи намагалися підвести мене ще багато років тому.

Немає ніяких складнощів, немає ніяких тонкощів. Все до банального просто: мама мене не любить. Жити з цим неймовірно, нестерпно важко. Ти наче позбулася основи, ніби від тебе відрізали все твоє минуле життя, ніби всі твої спогади і почуття виявилися помилковими, весь поколінський досвід розчинився в порожнечі.

І ось ти висиш в космосі, абсолютно голий, і вся твоя історія, і історія твоїх дітей, і історії онуків – тільки починаються з тебе. Тому що в моїй свідомості, мама – це любов. А раз немає любові, то й мами загалом ніколи не було.

І при всій нестерпності подібного самотності від цієї думки раптово стало набагато легше. В моєму житті немає гонитви за мамину любов і немає більше спроб її завоювати, виправдати очікування, бути гарною. У мене є моє життя, мої діти, мій чоловік, мій дім, моя робота і мої бігові кросівки. А що ще потрібно людині для щастя?

Автор Аліна Фаркаш

Джерело