Мені тридцять чотири роки, і в мене дуже хороша життя. Але це не заважає мені досі мати величезну зяючу діру в тому місці, де раніше була впевненість в тому, що мама мене любить.
Мені тридцять чотири роки, і в мене дуже хороша життя. У шістнадцять я б померла від щастя, якби мені показали, яка у мене буде життя, коли я виросту. Але це не заважає мені досі мати величезну зяючу діру в тому місці, де раніше була впевненість в тому, що мама мене любить.
Мама мене не любить
Більш того, велику частину життя я була впевнена, що мене люблять так, як ніякого дитини в цьому світі! Я щиро шкодувала тих нещасних, яким не дісталося стільки всепоглинаючої батьківської любові.
Всі дивні речі, які робила моя мама – від заборони будь-яких спортивних секцій в дитинстві (ти незручна, ти впадеш і поранишься) до розкриття наших з чоловіком поштових скриньок і акаунтів в Facebook (так, у мене мама розумна і дружить з хакерами), я відносила виключно до проявів цієї самої любові.
Навіть те, що вона мене била в дитинстві, я віднесла до проявів любові. Такою болючою і величезною, що мама не може утримати її в собі, не може контролювати і тому вихлюпує так нестримно й руйнівно.
При всьому цьому більшу частину життя я обговорювала з психологами, що мені з усім цим робити. З мамою, в сенсі. І тоді, коли в студентські роки я ледве наскрібала на прийом у початківця терапевта, і тоді, коли могла ходити до кращих з кращих, я намагалася зрозуміти, що у нас відбувається з мамою. Як це зрозуміти, як це поліпшити. Чому будь-яке спілкування з нею призводить до сварок, сльозам, моїм расставаниям з чоловіками і глобального відчуття повної життєвої катастрофи.
Ну, знаєте, до смішного доходило. Печу мамі на день народження пиріг – приголомшливий цветаевский яблучний пиріг, нічого смачнішого я зроду не їла, погуглите рецепт. Приходить мама, бачить його – і категорично відмовляється пробувати. Робить і бровою, і мізинчиком такий ледь вловимий брезгливый жест: «Варена сметана? Ні, дякую, я такого не їм!»
А через тиждень він дзвонить і, захлинаючись, захлинаючись розповідає про те, як донька подруги – така розумниця! – спекла їй у подарунок неймовірною розкішності торт, як всі гості вмирали від захоплення і «я взяла для тебе рецепт, може, у тебе вийде приготувати...» Ну і зрозуміло, що це той самий рецепт. В ту яблучну осінь він раптово став дуже популярний, і пекли його абсолютно все.
Вся моя життя, навіть в ті моменти, коли я цього не помічала, була заповнена спробами спекти мамі такий пиріг, який їй здасться краще і смачніше пирогів всіх інших знайомих і незнайомих їй дівчат.
За цим я і ходила до психологів: що мені потрібно змінити в собі, щоб нарешті мама почала мною гордитись, підтримувати мене, довіряти мені... любити мене? Ось на останньому я й зривалася.
Як тільки ми з терапевтами підходили до думки, що, можливо, справа не в тому, наскільки смачні пироги я печу, а в тому, що мама мене банально не любить, як я зривалася. Кидала терапію, обурювалася: та як вони сміють!
А потім – після одного загалом не такого вже й значного епізоду – я якось в один момент і дуже чітко зрозуміла те, до чого психологи намагалися підвести мене ще багато років тому.
Немає ніяких складнощів, немає ніяких тонкощів. Все до банального просто: мама мене не любить. Жити з цим неймовірно, нестерпно важко. Ти наче позбулася основи, ніби від тебе відрізали все твоє минуле життя, ніби всі твої спогади і почуття виявилися помилковими, весь поколінський досвід розчинився в порожнечі.
І ось ти висиш в космосі, абсолютно голий, і вся твоя історія, і історія твоїх дітей, і історії онуків – тільки починаються з тебе. Тому що в моїй свідомості, мама – це любов. А раз немає любові, то й мами загалом ніколи не було.
І при всій нестерпності подібного самотності від цієї думки раптово стало набагато легше. В моєму житті немає гонитви за мамину любов і немає більше спроб її завоювати, виправдати очікування, бути гарною. У мене є моє життя, мої діти, мій чоловік, мій дім, моя робота і мої бігові кросівки. А що ще потрібно людині для щастя?
Автор Аліна Фаркаш