Вранці відводжу дочку в школу. Беру її за руку, йдемо, розмовляємо.
Старших я майже не водив. То похмілля, то робота, то ще чого-небудь. Та й взагалі це здавалося похмурою повинністю: холод, морок, куди йти, жах. Мама відводила.
Потім вони виросли. І я зрозумів, скільки втратив. Ось ці ранкові хвилини, коли тримаєш за руку.
Зараз ми йдемо з Кірою, з рюкзака визирає іграшковий собака, їм дозволяють брати з собою. Рюкзак несу я.
Питаю Кіру, все вона розуміє в інформатиці, чи подобається їй займатися баскетболом, всяке таке.
І думаю: адже ще два-три роки, і вона вже буде мене соромитися. «Ой, ну я сама дійду, не треба!». Жодних іграшкових собак і балаканини.
І я міцніше тримаю Кіру за руку. Боюся відпустити. Тому що у нас зовсім мало часу. Тому що я знаю, як вони швидко ростуть. Тому що це коротке, швидке щастя — вести дочку в школу.
Бєляков Олексій