Нещодавно мій 5-річний син вирішив приготувати страву. Взяв справжню сковороду, налив цього масла, накришив справжнього хліба, помістив все це на вогонь (ну тут я допомагала) і став чекати дива!
— Мам, смачно у мене вийде?
— Звичайно.
— Ти віриш в мене?
— Звичайно, вірю!
А після урочистого поїдання одержані грінок, мого захоплення (ну тут я старалася) відбувся наступний діалог:
— Як це я так зміг?
— Мабуть, ти у мене дуже талановитий.
— Ну так, ось такий я народився. Ти можеш пишатися своїм сином!
Ну як це Вам? Адже йому лише 5 років...
Та нічого подібного! НЕ ВАЖЛИВО СКІЛЬКИ ЧОЛОВІКУ РОКІВ — ВІН АБО ЧОЛОВІК, АБО — НІ!
Або наскільки йому ДОЗВОЛЕНО БУТИ ЧОЛОВІКОМ в даний відрізок часу?
Адже ми, жінки, скаржимося, що немає справжніх Чоловіків, перевелися, вимерли як мамонти.
Але ХТО вирощує, скажіть мені, цих жіночних чоловіків?! Хто не дає їм того, що їм так життєво необхідно? Прийняття! Свободи! Відчуття потрібності! Віри в нього! Захоплення його подвигами!
Адже якщо ще в дитинстві вони не приховують свої потреби:
очікування віри («Ти віриш в мене?»),
очікування прийняття («Ну ось такий я народився»),
очікування свободи (мені дозволять зробити подвиг — приготувати страву),
очікування захоплення («Ти можеш пишатися своїм сином!»),
то вже, будучи дорослими, просто не захочуть відчувати БІЛЬ, коли в них НЕ вірять, НЕ потребують в них, НЕ приймають їх, НЕ захоплюються їх вчинками.
І тоді виникає це горезвісне відсутність мужності...
Але ж чекаючи мужності, бажано і самій проявляти ЖІНОЧНІСТЬ.
І тоді у нас будуть виростати щасливі сини, здатні надалі зробити щасливими свої сім'ї.
Автор Жанна Вальшина