«В средней группе детского сада к сентябрьскому утреннику меня готовил дедушка. Темой праздника были звери и птицы: как они встречают осень и готовятся к зиме. Стихотворений, насколько мне помнится, нам не раздавали, а если и раздали, дедушка отверг предложения воспитательниц и сказал, что читать мы будем своё.
Этим своим он выбрал выдающееся, без дураков, произведение Николая Олейникова «Таракан».
Мені складно сказати, що ним керувало. Сам дідусь ніколи садок не ходив, так що мститися йому було не за що. Виховательки мої були чудові добрі жінки. Не знаю. Можливо, він хотів внести ноту високої трагедії в буденна метушня білочок і шпаків.
Так що погожим осіннім ранком я вийшла на середину залу, обсмикнула сукню, розшиту листям з оксамитової папери, обвела поглядом глядачів і проникливо початку:
– Тарган сидить в склянці,
Він попався. Він в капкані.
І тепер він чекає страти.
В «Театре» Моэма первые уроки актерского мастерства Джулии давала тётушка. У меня вместо тётушки был дед. Мы отработали всё: паузы, жесты, правильное дыхание.
–Тарган притиснувся до скла
І дивиться, ледве дихаючи.
Поступово мій голос зміцнів і набрав чинності. Я наближалася до самого грізного моменту:
Дед меня не видел, но он мог бы мной гордиться. Я декламировала с глубоким чувством. И то, что на «вивисекторах» лица воспитательниц и мам начали меняться, объяснила для себя воздействием поэзии и своего таланта.
– Ось кат до нього підходить, – палко вигукнула я. – Та обмацавши йому груди, він під ребрами знаходить те, що слід проткнути!
Героя безжально вбивають. Сто чотири інструменту рвуть на частини пацієнта! (тут голос у мене здригнувся). Від каліцтв і від ран помирає тарган.
В этом месте накал драматизма достиг пика. Когда позже я читала в школе Лермонтова «На смерть поэта», оказалось, что весь полагающийся спектр эмоций, от гнева до горя, был мною пережит еще в пять лет.
– Все в минулому, – приречено зітхнула я, – біль, негаразди. Немає більше нічого. І підгрунтові води випливають з нього.
Тут я зробила довгу паузу. Особи дорослих освітилося надією: мабуть, вони вирішили, що я закінчила. Ха! А трагедія осиротілого дитини?
– Там, у щілині великого шкапа,
Сын лепечет: «Папа, папа!»
Викрикнути останні слова. Подивитися вгору. Помовчати, переводячи подих.
Зал приголомшено мовчав разом зі мною.
Але і це ще був не кінець.
– І стоїть над ним кошлатий вівісектор завзятий, – з похмурою ненавистю сказала я. – Потворний, волохатий, зі щипцями і пилкою.
Хтось із слабких духом дітей заридав.
– Ти, падлюка, носить штани! – вигукнула я в обличчя чийогось тата. – Знай, що мертвий тарган – це мученик науки! А не просто тарган.
Папа видав дивний горловий звук, який мені не вдалося витлумачити. Але це було й несуттєво. Бурхливими хвилями поезії мене несло до фіналу.
Пауза. Пауза. Пауза. За вікном ще жовтів каштан, бігала по даху веранди якась пичужка, але все було скінчено.
– На затоптаному доріжці, – сумно сказала я, – біля самого ганку буде він зачепивши ніжки чекати сумного кінця.
Безсило опустити руки. Ссутулиться. Виглядати людиною, яка втратила сенс життя. І виразно, стримуючи ридання, вимовити останні чотири рядки:
Тиша. Хтось схлипнув – можливо, я сама. З мого подолу відвалився оксамитовий лист, впав, кружляючи, на підлогу, порушивши шелестом гнітюче безгоміння, і ось тоді, нарешті, десь глибоко в підвалі бурхливо, відчайдушно, в повний зріст зааплодували таргани.
Насправді, звичайно, немає. І тарганів у нас не було, і аркуш з мене не відвалювався. Мені дуже обережно поплескали, мабуть, побоюючись викликати спалах бісу, повели заплаканих дітей, поплескали по щоках втратили свідомість, дали води обмякшей виховательці молодшої групи і вручили мені якусь сміховинно дитячу книжку начебто оповідань Бьянкі.
– Почему? – гневно спросила вечером бабушка у деда. Гнев был вызван в том числе тем, что в своем возмущении она оказалась одинока. От моих родителей ждать понимания не приходилось: папа хохотал, а мама сказала, что она ненавидит утренники и я могла бы читать там даже «Майн Кампф», хуже бы не стало. – Почему ты выучил с ребёнком именно это стихотворение?
– Потому что «Жука-антисемита» в одно лицо декламировать неудобно, – с искренним сожалением сказал дедушка.»
© Ейлін о-Коннор