Цю історію важко читати.. від сміху сльози заважають..

— Алергія, — сказала бабця. — Ще б. Як мінімум, три кілограми цукерок з'їли в два рила. Щоб вас пронос пройняв, і очі на лоб повилазили. Це ж треба дорватися до шоколаду. Дід, бери мотик у сусіда і їдь за докторшей. Треба ще й пальці подивитися у цього малахольного. Не дай бог перелом або тріщина. Краще б у вас жопа тріснула.

Я, конечно, попытался напроситься с дедом. Мне очень нравилось кататься в люльке. Наденешь шлем на голову, натянешь брезент и представляешь, как будто в истребителе летишь. Но дед сказал, что он не истребитель и ушел к соседу. Лучше бы он взял меня с собой…

Вовка лежав у бабкіної кімнаті на ліжку і хворів. Ну як хворів? Крім пальців у нього нічого не боліло. Хіба що весь у висипки дрібної був. Я теж пам'ятаю, як в дитинстві мене обсипало червоними плямами, і я ходив увесь у зелених точках.
— У тебе очі не лізуть на лоб ще? — цікавився я у Вовки.
— Ні, — відповів Вовка. — Але че-то вже починають хворіти.
— А проносу ще немає? — я так думав, що мені це не загрожує, раз мене не обсипало, а ось за Вовка побоювався.

Баба пішла до сусідки на годинку, сподіваючись, що за цей час, ми не спалимо хату і не полетимо в космос. Тому що якщо спалимо хату, то вона нам в зад палаючих вугіль напхає, а за космос вона менше переживає, тому що ідіотів туди не пускають. Вугілля в дупу нам не хотілося, а в космос ми не збиралися.

Я вирішив, що поки дід їздить за докторшей, може трапиться біда. Наскільки я міг припускати, діду з бабою на нас в основному наплювати. І якщо хтось з нас здохне, їм стане легше. Тому, я прийняв єдине правильне рішення, лікувати Вовку самому. Я дістав з серванта аптечку, взяв звідти вату, бинт і зеленку.

Мої дії здавалися мені логічними. Зеленкою я збирався замазати плями, бинтом зав'язати очі, що до приїзду лікарки не вилізли, а ватою закрити жопу, щоб у разі проносу він не обгидив бабкіну ліжко. Вовку мої плани збентежили, але я йому аргументовано пояснив:
— Бинт для того, щоб очі не вилізли, вата від проносу, а зеленка від алергії. Все по науці.

Першим ділом я набив труси ватою. Мені здалося мало, і я додав марлі. Потім замотав бинтом очі. Залишилося замазати алергію. Я взяв ватку і почав зафарбовувати плями.
Через 10 минут я устал. Пятен было много и очень мелких. Я принял разумное решение, взять и просто закрасить, не мучаясь с каждым в отдельности. Через несколько минут дело было сделано. Вовка стоял и обсыхал…

Во дворе послышался треск мотоцикла. «Докторша приехала», сообразил я и довольный собой уселся ждать, представляя, как она удивится и скажет:
— «Мне, собственно, лечить-то уже нечего. Всё основное лечение уже проведено, остаётся разве что пальцы осмотреть».

Двері відчинилися і увійшла лікарка разом з бабою. Я вирішив дочекатися своєї слави в залі і, вийшовши з кімнати, сів на лаву.
— Это чёй у тебя с руками? — с подозрением спросила бабка, задержавшись возле меня, но ответ ей было услышать не суждено. Врачиха зашла к Вовке в комнату…
C воплем: «Мама дорогая!» Что-то упало на пол. Бабка подозрительно глянула на меня и побежала в комнату.
— Ах ти, педіатр саморобний! — бабка вискочила з хати і побігла на кухню.
Я осторожно заглянул в комнату и увидел лежащую на полу врачиху. «Неспроста», подумал я. Бабка влетела в комнату с полотенцем и стаканом воды. Начала брызгать на врачиху и обмахивать её полотенцем. Слабый голос внутри подсказывал, что что-то не так, но пока не настаивал. Врачиха открыла глаза и спросила, указывая на Вовку:
— Що це з ним?

Тут бабця мабуть згадала про мене, тому що вона подивилася по сторонах і її погляд зупинився на мухобійку. Вона простягнула за нею руку, і лагідно дивлячись на мене, сказала:
— Іди сюди, мій хороший. Гіппократ ти доморощений.
Мне показались её слова несколько наигранными, и я попятился назад. Затем внутренний голос скомандовал — беги! И я побежал. Побежал что было сил, с грохотом распахнув входную дверь. C грохотом буквально, потому что в это время дед пытался зайти в дом, неся в охапке большую бутыль, вместо той, которую разбил молоток в кладовке. Он её купил попутно в селе, когда забирал врачиху. Я так понял, что бутыль упала и разбилась. Потому что, когда я уже бежал вниз по лестнице к улице, дед матерился и не мог понять, что это было…

Коли лікарка увійшла в кімнату, перед нею стояла зелена істота з величезною дупою і забинтованими очима. Побачене видовище її, безсумнівно, шокувало, і вона, втративши свідомість, впала на підлогу. Бабка, забігши слідом, була все-таки більш загартованої і підготовленої в моральному плані, хоч і не лікар. Тому вона особливо не здивувалася, а побігла за водою, рятувати лікарку. Я ж, як мінімум годину відсиджувався за стосом. Дід у дворі кричав, що відірве мені ноги і вставить замість них дрова, щоб я вже ніколи не зможу бігати. А ще краще, він купить нову бутель і законсервує мене в ній.

У Вовки підтвердилася алергія та забій пальців, нічого страшного, по суті. Очі не вилізли і проносу не було. Єдиний неприємний момент, так це те, що він ще довго ходив зеленим, светлея день за днем.
Меня же бить не стали. Дед сказал, что, скорее всего дурь из меня никогда не выбить. Ненароком могут последние мозги вылететь и тогда родители меня точно не заберут, а бабке с дедом без мозгов я даром не упёрся. Но меня на неделю заперли в комнате, под домашний арест, чтобы хоть неделю они смогли бы от меня отдохнуть. Ну вот, таким образом, всю следующую неделю должно было бы ничего не происходить. Но ключевое словосочетание тут — должно было бы…

/Андрій Асковд/