Ось, бувало, прийду в гості, а там: ой, цю кружку не бери, це татова (мамина, бабусина...). І я думала: ну що за маячня? Та яка різниця, з якої гуртки пити? Нісенітниця, маразм, дурь, вже я-то зроду до гуртку не привяжусь!
Я думала, я не така.
Або ось в школу завжди хотілося втекти, поки мама не бачить. Тому що їй нічим більше зайнятися, як на мене в лютому всі підштаники перераховувати і шапку на мене в березні(!) нахлобучивать. Ех, виросту – зроду не пристану до дітей з шапками і штанами. Ну як у всьому цьому в школу взагалі ходити, а? Ну я-то розумію!
Я думала, я не така.
Солодке. Я пам'ятаю, як бісилася на фразу: "Спочатку суп!". Не хочу суп. Хочу печиво. Цукерку. Варення спочатку хочу. Сухар! А потім суп. Хіба послідовність так важлива?
Я думала, я не така.
Бути ввічливою. Завжди. Вітайся з сусідами, кивай головою, коли говориш "спасибі", "добридень", "будь ласка"... Легкий кивок – знак ввічливості. Не позіхай прилюдно. Прикривай рот рукою. Не чихай. Не кашляй. Не жита, як кінь! Дівчатка красиво і легко сміються! Стеж за собою. Дівчинку прикрашає скромність.
Ах ти господи, я зовсім недавно ненавиділа ці вказівки і не збиралася їх нікому роздавати...
Я думала, я не така...
Пройшла хвилина. Тільки прикрила очі. Прокинулася через 30 років.
– Сань, налий чайку? Ні, не в цю кружку...
– У червону, яку дитина подарував?
– Ага, кохану. У мою.
– Вова, будь ласка, не позіхай так в школі. Відчуття, що ти зібрався кого-небудь проковтнути. Прикривай рот. Стеж за собою.
– Олександра! Де теплі штани?! Штани де, питаю?! На вулиці заметіль, ти пішла в капронках?! Шапкаааа!
– Діти! Не сутультеся, тримайте голову, тримайте спину, тримати слово, слідкуйте за словами, слідкуйте за речами, не сопете, голосно не сморкайтесь, день не починають з цукерок!..
– Дааа, мамааа.
Ось...
Адже і вони думають, що вони не такі...