Глибока стаття письменника-езотерика Дениса Захарова про те, який урок підносять нам діти і які висновки ми з цього маємо.
Душа сама выбирает, через какую семью ей прийти в этот мир. И этот выбор всегда осознан, поскольку в его основе лежит определенное задание. Для начала, «объяснить» что-то родителям. Вопреки расхожему мнению не родители учат детей, а как раз наоборот. Ребенок – это карма родителей. И если вдруг младенец выбирает сложную программу (например, рождается с врожденными заболеваниями или пороками), то это не столько наказание, сколько один из способов вразумления тех, через кого он пришел. У Жизни не осталось других способов растормошить взрослых и заставить их думать, как посредством любимого чада, который всегда на глазах, который любим и ценен.
Примерно до 16 лет именно через болезни, поступки и проказы наших детей с нами говорит сама Жизнь. Мальчики вразумляют мам, девочки – пап. И это не шутка. В качестве одного показательного примера, вспомнилась история молодой пары, у которой родился слепой ребенок. Ахали, охали. Какие чудесные родители, красавцы, и вдруг такое несчастье! Мол, несправедлив Бог, – сначала шептались бабушки и дедушки. Сочувствовали знакомые, плакал интернет. Ведь селфи у них такие мимишные, а значит и сами они хорошие, добрые люди – думали все.
Але коли одна з бабусь зголосилася допомогти доглядати за малятком і переїхала в квартиру молодих, вона очам своїм не повірила. Куди поділася показна романтика і глянсовий блиск ідеальної пари? Будь-яка дрібничка призводила до скандалів. Вони лаялися, як кішка з собакою, примиряясь тільки вночі, в ліжку. Бачити це було боляче. І, як виявилося, не тільки матері одного з подружжя, але і новонародженому, оскільки дивитися на батьківські сварки йому з самого початку не хотілося. Ось він і вибрав карму сліпого, в надії, що батьки здогадаються, що це сталося саме з ними. Але ті були глухі.
Связывать ментальную причину с физическим проявлением чего-бы то ни было нас не учили. Мы слишком материалисты, и слишком скептики, не забывающие при этом смотреть «Битву экстрасенсов». Мы живем в шаблоне «работа-дом-работа», не успевая выныривать из этого вечного сна бытия. Нам только кажется, что он длится вечно. Оглянулись. Уже пенсия. Что воскресается в памяти? Мгновения редкого счастья: отдых на море, свадьба, успехи детей. А где же ваши собственные успехи? Квартира, дача и два автомобиля – не в счет, поскольку это успехи в глазах окружающих, а с точки зрения Вечности, что ты сделал особенного? Чем запомнился?
Народив дітей? Так, ти бундючився щосили, займався нелюбимою справою, лише б заробити, щоб їм було добре. Вони не бачили тебе, поки росли, тому що ти пропадав до ночі на ненависній роботі, заробивши імпотенцію.
Мами теж хороші! Затягають дитину лікарям, що хочеш-не хочеш, а будеш хворіти. Адже медицина – наше все. XXI століття, нові технології, а здорових дітей не додається.
Разруха в головах. Звонит мне как-то мать-одиночка. Тяжело ей. Денег не хватает, а десятилетний ребенок постоянно болеет. И помочь ей, бедной, некому. Что делать? Повторяю как мантру «дети – это карма родителей». Думай! Да разве ей до этого? Она думает, как бы прокрутиться, чтобы сделать «копеечку» для нового медосмотра.
Я подзвонив їй сам.
– Нудьгуєш?
– Мучуся! Як риба об лід.
– Чого надумала?
– Ти мені все про якусь карму талдычишь, а я живу тут і зараз. Мені працювати треба, а не думати.
– А тобі не здається, що своїми хворобами твоє дитя намагається тобі «сказати», що йому не вистачає твоєї материнської любові? Батька у нього немає. Він постійно один. Ти ж на роботі пропадаєш, на хліб з маслом заробляєш.
– Що ж мені робити?
– Змінити роботу, або сидіти там тільки першу половину дня.
– А гроші платити будеш?
– Давай так, – вирішив я, – ти перейдеш на пів ставки і будеш більше часу приділяти своєму чаду. Якщо через два тижні він не видужає, я доплачу твій місячний оклад.
Ще тиждень пішла у неї на роздуми. Адже ми всі хочемо отримати від Життя гарантії, що все буде добре і відмінно. Але Земля – місце можливостей, а не страхова компанія. Довіряти Провидінню – одне з наших завдань, якій варто вчитися із самого дитинства.
Мати-одиначка погодилася на мою пропозицію. З головних бухгалтерів вона з жахом для себе перейшла в рядові і подумки готувалася до найгіршого. Мало того, що на роботі ніхто не зрозумів її вчинку, так ще й оточення стало тиснути авторитетом. Мовляв, що за маячня? Чим ти будеш платити лікарям?
Платить не пришлось. Ни докторам, ни мне. Я объяснил своей знакомой, что мать-одиночка – не приговор, а «судьба», которую выбрал её сын ещё до того, как родился. Это больше нужно ему, а не ей. А значит, необходимо принять ситуацию такой, какая она есть и перестать испытывать страх: что кончатся деньги, не хватит на врачей, лекарства. Забудь! Просто доверься Судьбе и пойми, что хочет сказать тебе твой сын.
Хлопчик перестав боліти. Вже через тиждень все, що так лякало матусю, перестало носити хронічний характер. А ще через дві дитина попросився в школу.
– Тебе виручити грошима? – запитав я.
Мати-одиначка сприйняла мою фразу як образа.
– Ти дав мені більше, – змусив прокинутися і поглянути на ситуацію інакше. Це я повинна тобі.
– Нічого ти не повинна. Живи і радій. Усвідомлення ситуації – ось що творить чудеса. Як тільки у людини змінюється сприйняття, змінюється й світ навколо нього.
На том и порешили. Никто никому ничего не должен.
Зато окружение моей знакомой замучило ее расспросами: как ты вылечила ребенка? К какому доктору водила? Что он прописал? Но вместо ответа слышат загадочную фразу: «дети – это карма родителей». Пожав плечами, они удивленно бегут дальше по своим делам, не думая и не размышляя. Просто проживая свои жизни.
Автор: Денис Захаров
По материалам: http://fit4brain.com/8028