Бабуся сказала: тебе виженуть з вовчим квитком з дитячого саду і все стане фарфолен!???

– Тебе виженуть з вовчим квитком з дитячого садка, і все стане фарфолен! – сказала бабуся.
Що таке «фарфолен», я не знав. Але не це мене цікавило.
– А куди вовки ходять по білету? – запитав я.
– В баню! – спересердя крикнула бабуся. – Ні, ця дитина спеціально придуманий, щоб довести мене до Свердловки!
– Мне не нужен волчий билет, – поставил я бабушку в известность. — Я пока хожу в баню без билета. Так что, наверное, не выгонят, – успокоил я ее.

Справа в тому, що я відмовився читати на дитячому ранку загальноосвітні вірші типу «Наша Маша...» або «Бичок» і наполягав на чомусь з Єсеніна.
В ті часи вірші Сергія Єсеніна не дуже-то видавали, але бабуся знала їх безліч. І любила декламувати. Загалом, зараз і пожинала плоди цього.

Виховательки пішли б і на Єсеніна, якщо б я погодився, наприклад, на берізку, але я категорично хотів виконати «Лист матері». Попереднє прослуховування поклало свідомість нянечку і одну з виховательок. Друга протрималася до кращих рядків у моєму виконанні. І коли я заволав: – Не такий вже жалюгідний я пияк... – спробувала сповзти уздовж стіни.
– Слава Богу, що нормальні діти це не чують! – волала вона, прийшовши в себе.
Ну, тут вона трохи загнула. Той випадок! Я буду читати улюбленого поета без публіки? Дочекаєтеся!
Коротше, двері в ігрову кімнату я спеціально відкрив, та й кричав максимально голосно.
– А що таке тяглова бредь? – запитала, ледь вихователька увійшла в ігрову, дівчинка Рита.
– Тяжка! – поправив я.
– Марина Андріївна, чому ви плачете? – запитала на цей раз Рита.
Загалом, знову дісталося батькам.

После серьезного разговора с папой, во время которого им была выдвинута версия, что дать пару раз некоему мерзавцу по мягкому месту — мера все-таки воспитательная.
Як особа, вкрай зацікавлена в результаті дискусії, я висунув ряд заперечень, посилаючись на такі авторитети, як бабуся, Корчак і дядько Гриша. (У дядька Гриші були чотири дочки, тому мене він дуже любив і балував).
– Як на це неподобство подивиться твій старший брат? – запитав я тата, педалюючи слово – старший.

Справа закінчилася чимось на зразок пакту. Тобто я дав обіцянку ніякі вірші публічно не декламувати!
– Ні-ка-кі-ті! – по складах зажадав тато.
Я обіцяв. Причому підозріло охоче.
– Крім тих, які зададуть виховательки! – схаменувся тато.
Довелося піти й на це.

Не можна сказати, що для дитсадівських виховательок настало якесь подобу ренесансу. Все-таки крім мене в групі було ще дев'ятнадцять «подарунків». Але я їм докучав мінімально. А сили накопичувалися... Ох, тато... Як мене мучило дане йому слово!
І ось настав якийсь великий свято. І повинні були прийти всі батьки і здивуватися тому, як ми розвинулися і порозумнішали. І від мене зажадали читати вірші.
– Які? – запитав я.
– Які хочеш! – відповіла втратила пильність вихователька.
– А Маршака можна?
– Зрозуміло! – усміхнулася вона. Для неї Маршак – це були м'які і тонкі книжечки «Детгиза».

Коли за мною ввечері прийшов тато, я все-таки підвів його до виховательки і попросив її підтвердити, що я повинен читати на ранку вірш Самуїла Маршака. Та підтвердила і навіть погладила мене по голові.
– Який вірш? – уточнив пильний тато.
– Маршака? – здивувалася вона і повчально додала: – Вірші Маршака дітям можна читати будь-які! Пора б вам це знати!
Засоромлений батько відвів мене додому.
І ось настав ранок. І всі читали вірші. А батьки дружно плескали. Прийшла моя черга.
– Самуїл Маршак, – оголосив я. – «Королева Елінор».
Не очікуючи від Маршака нічого поганого, все заусміхалися. Крім тата і мами. Мама навіть хотіла зупинити мене, але тато подивився на виховательку і не дав.
– Королева Британії тяжко хвора, – почав я, – дні і ночі її полічені... – і народу відразу стало цікаво. Заохочений увагою, я продовжував...

Коли справа дійшла до пікантної ситуації з сповідниками, народ не те щоб повеселішав, але став дуже дивуватися. А я продовжував:
– Народила я в заміжжі двох синів... – слабким голосом королеви промовив я.
– Старший син і гарний і пригожий...
Тут думки розділилися. Одні вимагали, щоб я припинив. А іншим було цікаво... І вони вимагали продовження. Але мені читати щось перехотілося. І я пішов до мами з татом. Поплакати.
По дорозі додому дуже побоювався, що мені ось-ось оголосять про якісь репресії. Тим більше тато щось підозріло мовчав.
– Так, до речі, – нарешті сказав він, – ти ж не дочитав до кінця. Прочитай зараз, а ми з мамою забули, чим справа кінчилася!
И прохожие удивленно прислушивались к стихам, которые, идя за ручку с родителями, декламировал пятилетний мальчишка…

~Олександр Бирштейн~